Юлія Богута - Есміна. Таємниця крижаної королеви, Юлія Богута

— Біднесенька Фіалка, — скривив обличчя Джері, підіймаючи з підлоги невеличкий дармовис й кидаючи в пакет для доказів. — Попрохай міс Салі зробити вивіску на слідчому відділку — "Любі маніяки, будь ласка, маніячте в робочі години, а то я поспати не можу через вас!". Я колись просив її, але мене вона не послухала. Може до тебе ця свята жінка буде більш добросердною. 

— Ти серйозно…? — шоковано перепитала. 

— Серйозно, — хилитнув він головою, принюхуючись до чогось біля самої стіни. Потім махнув рукою я продовжив розповідати. — Але ж наші маніяки все одно не послухаються. Вони ж як діти — тільки дай щось поруйнувати, повбивати. А наслідки — то таке. 

— Який ти добрий, — прискіпливо буркнула в його бік й почала малювати охайну щільну лінію. — Тільки не забудь, що коли я працюю — порушувати контур не можна, а то дух вискочить з тіла й доведеться виконувати його останню волю. 

— Та що там такого страшного...? Ну захочу я з'їсти щось смачне з того світу чи відірвати комусь голову, — махнув долонею перевертень, під мій скептичний та розлючений погляд. — Нічого такого, з чим би не можна було б справитись. 

— Скажи це чоловіку, через якого мені довелося на першому курсі робити пропозицію його жінці, аж доки та не погодилась, — мало не гаркнула, згадуючи минуле. — Або ж витрачати останні гроші на якусь дурну рожеву сукню у квіточки, яку й досі не підіймається рука викинути. Тільки тому, що вона коштувала як три мої зарплатні. 

— Добре, Фіалко, вмовила. Не сип мені сіль на рани, сип на жертву. А я піду вип'ю кави якоїсь та принесу тобі щось поїсти. А то ж певно голодна як біс. Мені Рейн голову відірве якщо ти впадеш у голодну кому. Тобі багато часу треба? 

— Годинку чи півтори. Хочу роздивитися все нормально. 

— Добре, заодно тобі  теж принесу каву. А то ти й раніше на живу не була схожа, а це взагалі.  Оперативники можуть із нашою жертвою ненароком сплутати. Страшна як чорт. 

Джері розвернувся і пішов на вихід.  Я дивилася йому вслід розлюченим поглядом й подумки раділа, що Рейн послав цього буркотуна до мене. Принаймні зможе на автівці підвести назад до роботи й не треба буде пішки плутати холодними вуличками зі своїми дурними колінами. А те, що мозок дорогою виїсть — то вже плата за проїзд. Хочеш чи ні, а треба.