Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський

Викрадення нареченої

Аул, де мешкала з батьками Фуза, ми вгледіли з невисокого пагорба. В ньому було темно, і лише в одному місці бігали відблиски від багаття. Грицик довго дивився в той бік, і в його очах світилася якась неймовірна ніжність. Мабуть, він думав про Фузу. Нараз мій друг струснув головою, мовби відганяючи думки, і хитра посмішка ковзнула по його вустах.

— Отже, Куценький, діло в нас таке, — звернувся він до мене. — Голову даю на відсіч, що наші друзяки сидять навколо того вогню і охороняють вхід до Фузиного шатра. То, може, поводимо їх трохи за носа, га?

Я лише щосили забив хвостом по землі, виказуючи цим, що теж не проти погратися в піжмурки.

— От і молодець! — похвалив мене Грицик.

Ми наблизилися до аулу з підвітряного боку, щоб місцеві собаки не відчули нашого запаху. Проте Грицик спішуватись не квапився. Він кілька разів прогнав свого Звірика туди-сюди, потім змусив його зробити з десяток кроків на задніх ногах, аби й сліпому було видно, що тут нетерпеливилися коні.

— Це щоб ті жевжики подумали, ніби ми тут тирлувалися бозна-скільки, — стиха пояснив він нам зі Звіриком. Далі легенько ляснув коня по крупу і прошепотів:

— Ну, друже, давай назад до Швайки!

Звірик невдоволено мотнув головою. Йому теж кортіло взяти участь у викраденні Фузи. Проте ослухатися хазяїна не посмів. Невдовзі тупіт його копит розчинився у темряві. А ми напригинці подалися до аулу.

Біля крайнього шатра Грицик зупинився і якийсь час наслухав тишу. Тоді нечутно, що навіть запинало не гойднулося, прошмигнув усередину. За мить вигулькнув звідтіля із засмальцьованим татарським халатом на плечах. Я теж часу не гаяв — знайшов мокре місце від кінської сечі і, хоч як це було бридко, добряче викачався в ній, щоб забити мій вовчий дух. Потому ми зайшли в аул, і жоден собака на нас не гавкнув, бо ж від нас відгонило їхніми рідними запахами.

Грицик правду казав: біля шатра, в якому мешкала Фуза, палало яскраве багаття. Довкола нього сиділо з півтора десятка молодих татарів. Серед них були й ті, кого Грицик вирятував з турецької неволі. Вони про щось жваво сперечалися, і, схоже, ця суперечка почалася задовго до нас.

— Хлопці, та майте ж совість, — зі сміхом умовляв товариство Ренат, що доводився Фузі рідним братом. — Грицик — мій побратим! І я пообіцяв самому князю Глинському, що віддам мою сестру тільки за нього.

— А ми що? — пирхнув один із татарчуків. — Ми ж не проти. Тільки хай твій Грицик спочатку попотіє трохи. А то, мабуть, думає, що тут сліпі тупаки сидять.

— Ага, — підтакнув другий. — Хай знає, що ми теж биті.

Третій підкинув до вогнища кілька сухих кізяків і запропонував:

— Хлопці, може, подрімаємо, доки все спокійно? Бо під ранок будемо, як сонні дрохви.

— А навіщо нам бути свіжими? — поцікавився наймолодший із татарчуків.

Третій зверхньо поглянув на нього.

— Видно, що в тебе молоко на губах ще не висхло. Бо інакше знав би, що всі темні справи вершаться удосвіта. Тоді, коли сон найміцніший.

Я позирнув на Грицика. В його очах бігали хитрі бісики. Видно було, що він уже придумав, яку саме капость устругнути Фузиним охоронцям.

— Куценький, ану сховайся за ним, — прошепотів він до мене і пальцем тицьнув на сусіднє з Фузиним шатро.

За мить я опинився там. Звідсіля було видно, як Грицик тінню промайнув поміж кількох шатер і опинився за спиною татарчуків. Тоді дав знак, аби я на мить показався на очі сторожі, і одразу щез. Що я й зробив. Потому притьмом перебіг дорогу, зачаївся за купою кізяків і став спостерігати, що буде далі. Про те, що мене можуть побачити, я не хвилювався. Навряд чи хтось із аульських може мене вирізнити в такій темряві.

Наша хитрість вдалася. Одразу двійко татарчуків схопилися на ноги і затицяли пальцями в той бік, де я з’явився їм на очі.

— Хлопці, там щось змигнуло!

— Авжеж! Мабуть, то він…

— Лови його! — радо заволав хтось.

Не змовляючись, татарчуки сипонули за шатро. А я ще раз подивувався, як швидко вміє діяти мій Грицик. Не встигла сторожа зробити й кількох кроків, як він вже прослизнув усередину Фузиної юрти. А ще за мить вихопився звідтіля з Фузою на руках. Вона міцно трималася за його шию. Не встиг я й оком змигнути, як вони розчинилися в темряві.

Ґвалт, що його здійняли татарчуки, миттю розколошкав увесь аул. Сполошено завалували пси, затріпотіли запинала шатрів, і десятки проворних ніг затупотіли по землі. І тут, і там спалахували смолоскипи — то татари вишукували, де ми з Грициком зачаїлися.

Та за якийсь час усе затихло й аульські розбрелися додивлятися сни. А Фузина сторожа, збуджено перемовляючись, знову розсілася навколо багаття. Хлопці явно пишалися своєю пильністю. І нікому з них навіть на думку не спало дізнатися, залишилася наречена в шатрі чи ні.

Я посидів ще трохи за кізяками. А коли переконався, що все гаразд, вибрався за аул і подався за Грициковим слідом. Спочатку, як я й сподівався, слід вів до того місця, де перед цим походжав туди-сюди Звірик. Тоді повернув в обхід аулу — туди, де за ним височів невисокий, зарослий колючою шипшиною, пагорб. Під одним із кущів я й знайшов своїх друзів.

— Ну, що, Куценький, усе гаразд? — поцікавився Грицик, коли я всівся біля них. — Ніхто не кинувся на пошуки?

Я заспокійливо постукав хвостом і голосно позіхнув. Це мало означати, що все спокійно.

— Дякую, друже, — промовив Грицик і повернувся до Фузи. — Оце, кицюню, мій найвірніший друг Куций. А ти, Куценький, відтепер маєш до неї ставитися, як до мене. Ні, ще краще! Зрозумів?

Я заспокійливо гойднув хвостом, а тоді не втримався і тицьнувся носом у Фузині руки. Від них аж струменіли ніжність, затишок і тепло. По тому згорнувся клубком, і ми почали спостерігати, що ж буде далі.

Тим часом ніч добігала кінця. Сторожове багаття почало блякнути, а голови татарчуків дедалі нижче схилялися на груди. Втім, варто було ворухнутися запиналові сусіднього шатра, як вони дружно стрепенулися.

Запинало хилитнулося ще раз, і на поріг ступила невисока дівчина. Вона навсібіч повела очима, кивнула сторожі й рушила до Фузиного шатра.

— Це моя найкраща подруга Заріна, — прошепотіла Фуза. — Вона повинна мене розбудити…

— О, — сказав Грицик, і в його очах спалахнув бешкетницький вогник. — Зараз має початися найцікавіше.

З нашої схованки було видно,