Марчін Цішевський - Врятувати президента, Марчін Цішевський

кам'яне обличчя, – кивнув Толяк. Вони просунулися на одне місце вперед. Черга була такою короткою лише тому, що вони рухалися бічними вулицями. Перекриття Хрещатика чи бульвару Тараса Шевченка закоркувало б Київ на півдня.

- Малішевський – це ключ, – повернулася до теми Кіка.

- Мені потрібно більше конкретики, – сказав Толяк. – Малішевський – це шматок сучого сина. Він може залишатися на посаді при будь-якій владі. Або я приб'ю його яйця до стіни, або зможу ігнорувати його.

- Ти маєш правдиву медичну документацію, – наполягала поліцейська. – І, як я тебе знаю, запис, на якому Ференц визнає, що розколовся у розслідуванні, і каже, що Малішевський все знав і сфальсифікував рапорт, не повідомивши про це своє начальство. Це злочин.

Толяк усміхнувся кутиками рота, дістав із кишені маленький диктофон і помахав ним у повітрі. Кіка відповіла легкою посмішкою, Кшептовський відреагував на ситуацію з гримасою іронії, ніби вважав недоречним хвалити полковника за очевидні речі.

- Однак у нас немає доказів того, що Ференц сипле, – посерйознішав Толяк перед тим, як покласти прилад назад у кишеню.

- З Малішевським можеш поговорити твердо. Ти не передаш інформацію про нього, якщо він віддасть вам Ференца.

- Перш за все, він мав би знати про витік, – відповів полковник. – Що фактично робить його спільником. Тоді він піде у повну відмову і скаже мені, щоб я пішов нахуй. З того, що я чув перед від’їздом, наші можновладці його дуже цінують і бачать на ключовій посаді в разі кризи чи війни. Вони хочуть мати його під рукою, а значить, будуть глухими до всього неочевидного. Розслідування проводила б військова поліція, і якщо вона отримає неофіційний наказ від міністра, то нічого не знайде.

Аргумент непереборний. Кіка замовкла. Вони довго мовчали, поглинені власними думками.

Кшептовський глянув убік. У протилежному напрямку, подалі від блокади, тротуаром йшла жінка в елегантному пальті. На плечі в неї звисала брезентова торба. Біляве волосся розвівалося вітром.

Та ж сама особа, яку він мало не застрелив біля президентського палацу.

Але щось змінилося. Жіночі кроки були більш повільними, важкими, ніби туфлі раптово зробилися затісними, або тягар, що висів на плечі, сковував рухи. В якийсь момент жінка дивилася прямо перед собою, здавалося, не звертаючи уваги на те, що її оточує. Це нагадало жителю Закопаного робота, у якого розряджається акумулятор.

Однак, перш ніж він вжив будь-яких дій, автомобіль, що їхав попереду, рушив. Жінка почала відходити. Перехожому довелося зійти їй з дороги, щоб уникнути зіткнення. Кшептовський озирнувся. Жінка зникла серед людей.

Я параноїк, подумав закопанець. По вулиці йде жінка. Яке мені до неї діло? Вдома я б навіть не глянув на неї.

Він обманював себе. Він би подивився. І спробував би щось про неї дізнатися.

- Стасю, їдемо, – закликала його Кіка.

Той натиснув на педаль газу. Машина просунулася на одно місце вперед. Поліцейська запитливо подивилася на нього.

- Щось трапилося?

- Все гаразд.

Вона йому не повірила. Він побачив це в ній. Він все ще думав про жінку, яка не відповідала власній сумці.

Перевірку вони пройшли спокійно — дипломатичний паспорт Толяка означав, що охорона навіть не вимагала документів у Кшептовського та Кіки, що пасажири автомобіля одноголосно визнали помилкою. Але, мабуть, у Києві все ще був мирний режим.

Вони повернули на Ярославів Вал. Людей було менше, вулиця належала до спокійніших частин міста. Будинок за півкілометра зустрів їх такою ж похмурою потворністю, як завжди. Завдяки повноваженням Толяка, охоронець без жодних розмов відчинив двері. Вони мовчки спустилися сходами до підземної частини посольства.

Кшептовський зіщулився: стеля прямокутної кімнати, освітленої двома слабкими лампами, що служили передпокоєм, звисала низько — трохи більше двох метрів над підлогою. Для тих, хто страждає на клаустрофобію, простір без вікон, мабуть, змушував серце битися швидше. Творці будівлі, мабуть, не сподівалися, що хтось надасть підвалу утилітарний характер. Полковник озирнувся. Четверо закритих дверей, позначених крихітними інформаційними табличками, вели до наступних кімнат будівлі. Крайня справа була частина, яку займала контррозвідка. Попереду: АВБ[16]. Трохи ліворуч: офіцер зв'язку з головним управлінням поліції. А далеко ліворуч було те, що їх цікавило: царство розвідки. Захищені електронними замками з багатоступеневою процедурою відкриття і закриття, всі двері виглядали дуже надійними.

Толяк використав картку, отриману від Ваймана, і ввів шестизначний код. Замок клацнув. Вони обережно переступили поріг. Двері за ними автоматично зачинилися. Кшептовський намацав вимикач; неприємне сяйво люмінесцентних ламп освітлювало маленьку кімнату, яка, очевидно, слугувала секретаріатом і зв’язком з іншими кімнатами, також захищеними цифровими замками. Відчинили навстіж усі двері. Стоячи біля секретарського столу, можна було заглянути в кожну з кімнат. Тіснота була майже приголомшливою. Окрім кімнати, що виконувала роль секретаріату, у приміщенні площею трохи більше сорока квадратних метрів були два кабінети, конференц-зал із зашифрованим зв’язком, пристосований для організації відеоконференцій, серверна та кімната для спілкування. Це було все, що Річ Посполита давала своїх шпигунам для роботи на неї.

Що ще гірше, все це було зовсім не схоже на ультрасучасний, технологічно просунутий командний центр розвідувальних операцій, наповнений великими екранами та комп’ютерами, який кожен фанат трилерів знає із сотень фільмів. Він постав як типовий державний офіс: бідність минулого перепліталися з меншими та більшими острівцями сучасності. Зручність робочого столу 1980-х років забезпечувала ергономічне обертове крісло на коліщатках зі шкіряною оббивкою. Старий ноутбук забезпечувався даними через оптоволокно. Старий сейф (звичайно, з механічним замком і сталевим колом) стояв поряд із сучасним знищувачем документів. І так далі. Картину доповнювали потерті огидні коричневі килими та покриті підтіками звукопоглинальні плитки на стелі, деякі з яких явно відшаровувалися від штукатурки. Старе поєдналося з новим у неповторному польському стилі.

- Що ми насправді шукаємо? – хотів знати Кшептовський.

- Я тобі скажу, як знайду, – відповів Толяк.

- Бомба, – прокоментувала Кіка, надягаючи латексні рукавички.

Без жодного слова вони розділили роботу між собою. Толяк обшукав кабінет Ваймана, Кшептовський – Ференца, а суперінтендант Качковська зайнялась секретаріатом та іншими приміщеннями.

Із замкненим на ключ столом Кіка порадила собі за кілька секунд, використовуючи одну з відмичок, які дав їй Толяк. Вона побіжно переглянула документи в шухлядах. Ретельно просканувала меблі за допомогою датчика, який виявляє електронні пристрої. Вони виявилися чистими. Стаціонарний телефон, ноутбук, оснащений механічною покришкою, що закриває камеру, теж. Вимірювання показало, що пристрій був вимкнений і жоден із його компонентів не випромінював електромагнітних коливань.

Вона підійшла до шафи, де були папки з тоннами документів. Щоб їх побіжно передивитися, знадобиться місяць. У будь-якому випадку, як і в