Єва Басіста - Коли вибір лише один, Єва Басіста

Глава 27

Я не знала, як довго тривав поцілунок, проте мені було його мало. Хотілося довше відчувати вуста хлопця, які огортали мене теплом та дарували ніжність. Емоції переповнювали тіло.

- Гадаю, що нам варто покинути це місце, - прошепотів Максим, коли його губи віддалилися від моїх. - На дворі дуже гарна погода.

- Так, - погодилася, навіть не подумавши.

Після цього ми припинили танцювати, швидко розплатилися за столик та пішли на вулицю, де вже стояла зоряна ніч. Зірки романтично мерехтіли. Я дивилася на них та розуміла, що зараз відбувалося щось дуже дивне та незрозуміле.

- Ти не проти, якщо ми просто будемо гуляти? - запитав хлопець. -Також нам треба поговорити...

- Добре, -  промовила я. - Мене лякає останнє твоє речення.

- Не бійся, все добре, - зупинився він. - Розмова буде стосуватися твоїх питань, від яких я втік.

- Невже? - дивилася я на його пухкі вуста, котрі тягнули мене до нього. Так хотілось знову вкусити цієї пристрасті.

- Так.

Ми далі пішли. Хлопець міцно тримав мене за руку. Куди тягли нас ноги - невідомо. Просто гуляли.

- Як ти тут опинився? - запитала я у Максима.

- Я таки знав, що саме це ти захочеш дізнатися. Мені довелося багато докласти сили, щоб цей вечір провести з тобою...

- У сенсі? Я тебе не розумію...

- Нема ніякого друга. Він уявний, я приїхав сюди заради тебе.

Мені перехопило дух. Блондин тут тільки, щоб бути зі мною? Щось не віриться у таке...

- А як ти дізнався, що я саме на ці вихідні поїду додому та буду в цьому ресторані? А? Щось тут не складається?

Максим засміявся, а потім дав моїм вухам доволі логічну відповідь:

- А ти хіба не пам'ятаєш, як мені розповідала у минулу суботу, що їдеш додому, бо маєш зустрітись із подругою, яку звати Яна, у кафе «Дика троянда». Ні?

Чорт! Я цього абсолютно не пам'ятала. Невже я розповіла таке? Мабуть, що так... Якщо Максим знав.

- Якщо чесно зізнатися, то я не пам'ятаю, але для чого? Навіщо ти подався за мною? Обдурив Ларису? Ти ж сам написав, що квіти, то вибачення для Життя? - запитала я.

Хлопець тримав мовчанку. Дві хвилини ми йшли, а потім пролунала відповідь:

- Бо мої думки тільки про тебе. Я знаю, що це важко пояснити, але... Хочеш подивитися на зорепад?

- Який зорепад?

- Сьогодні зорепад Персеїди, який в середині серпня досягає свого піку. Після другої години ночі можна буде побачити, як сотня метеоритів феєрично згоратиме в атмосфері, - пояснив хлопець. - Ти не проти вийти за межі міста у поле?

Мої очі дивилися на нього. Зараз я в тому стані, що піду на край світу. Він фактично признався мені в коханні, але знову втік від прямої відповіді. Заховався за зорями. От негідник! Але я витягну з нього правду та ще не один поцілунок.

- Гаразд, - відповіла я. - Але зараз скажи мені одне - ти мене кохаєш?

Максим застиг та зблід. Що він зараз мені видушить?

- Так, я тебе люблю, - пролунали слова, на які я так чекала. В цей момент моє серце стало битися ще швидше, і я кинулася цілувати його, а потім прошепотіла:

- І я тебе люблю.

Ми стояли так ще хвилин п'ять, поки хлопець не запитав:

- Ми йдемо на зорепад?

- Та хоч на дно океану, аби тільки з тобою...

За годину ми вийшли за межі міста у поле, де було настільки тихо, що було чутно, як співала кожна пташка за декілька кілометрів. Атмосфера стояла неймовірна. Вона так все ідеально доповнювала, що не передати. Я зараз взагалі була немов під якимись наркотиками. Мене вела за руку кохана людина.

Ми сіли на суху колоду. Перед нами відкривалося широке поле, яке пахло пшеницею, яку невдовзі будуть збирати комбайни, а потім її перемелюють у муку та зроблять запашний хліб.

- До початку десь година, - сказав Максим, обійнявши мене.

- Ага, насолоджувалися я його теплом та ще ближче пригорталася до нього.

- Я досі не вірю, що так все сталося між нами. Спочатку думав, що це алкоголь чи захоплення, але ні... Зоє, скажи правду, ти мене причарувала?

Я засміялася та дуже дзвінко. Причарувала? Скоріше це зробив він.

- Ні, я такого не вмію...

- Значить це доля, бо інакше не можу пояснити. В мене ніколи такого не було. Тільки поряд із тобою я відчуваю щастя та спокій. Мені хочеться постійно знаходитися біля тебе та бачити твою гарну усмішку. Бажаю кожний ранок прокидатися з тобою...

- А Лариса? - запитала я.

- Ти хочеш зараз про неї говорити?

- Не особливо, але цей вечір рано чи пізно завершиться, і ми постанемо перед вибором.

- Я це знаю, але...

Я сумно глянула на хлопця, а потім відвела погляд у сторону поля, яке хвилювалося від вітру. І справді? Що буде після наших зізнань? Ми покинемо наше старе життя? А якщо це тимчасова пристрасть?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍