Ольга Манілова - Виграй мене , Ольга Манілова

Розділ 15 НАСТЯ

Кошмари часто жахливі тим, що тобі здається, що сон ніколи не закінчиться і ти вже не прокинешся. А зі звичайними снами навпаки — іноді шкода, що довелося виринути зі сновидіння занадто рано.

І тут, у задушливому номері готелю, назву якого я навіть не запам'ятала, під тінню важких портьєрів, які не можуть впоратися з яскравістю настирливих променів полуденного сонця, у розвернутому ліжку, де перемішалися подушки, простирадла і покривала, тут...

... триває сон наяву, в якому Володя цілує мене то тепло і м'яко, то жорстко і глибоко, а я йому відповідаю.

І це один із тих снів, що просто не повинен закінчуватися, хоча він зовсім не звичайний.

— У тебе міцні руки, — шепоче він, навіть не розплющуючи очей. — Такі маленькі, а міцні. Мені подобається, дуже.

Міцні руки? У мене?!

Від суперечливих емоцій натискаю на його грудину сильніше, і Володя різко перевертає нас, і щось із ліжка летить на землю.

А, він, напевно, має на увазі, що я справді постійно тисну на різні частини його тіла.

Це від шоку і небажання... припиняти.

Але Володя не припиняє, і мені здається, це все триває вічність. Я знаю, що неможливо. Нереально. Але це майже сон, і ми в цьому просторі рухаємося по-іншому, а отже — і час тече по-іншому.

На жаль, у мене починає несамовито смикатися живіт від нервів, коли Володя акуратно торкається ротом до моїх розпухлих губ. Він до кожного міліметра торкається окремо.

І ще й відчуває, як смикається мій живіт.

— Пульс не сповільнюється, — сопе він і просто-таки перевіряє все губами в мене на шиї.

Звичайно, сповільнюється, пане Лікарю, у мене стрес! Тільки іншого характеру.

— Я почуваюся чудово, усе окей, — відгукуюся я, і доводиться прочищати горло.

Ми мовчки дивимося один на одного деякий час, оскільки Володя вивчає мене. Його змокле і обважніле обличчя здається інакшим, ніби оголилася інша частина і він сам не знає, як нею керувати.

Я не витримую і торкаюся долонею до його щоки.

— Я бачу, що тобі краще, але скажи чесно: є неприємні відчуття?

— Трохи, — приглушено відповідаю я і намагаюся посміхатися. — Я вже не згадаю, що снилося. Будь ласка... вибач?

Він цілує мою долоню, але не дивиться в очі, а потім так різко піднімається, що у розгубленості я сідаю просто у ліжку.

— Такий пізній сніданок має бути поживним, — доволі грубим тоном каже він.

За деякий час я встаю, йду в душ, миюся, міняю білизну і розчісуюся з такою силою і швидкістю, що пора гуглити засоби від облисіння.

Якось усе незрозуміло закінчилося. Раз — і переключилося. Ми цілувалися нескінченно. І це він мене цілував. Ледь у ліжко не втиснув і не зламав каркас. Він був... захоплений.

А тепер неясно, що буде, раз Володя навіть тон змінив.

Я погладжую шкіру колін, коли зупиняюся посеред кімнати. Щойно я вийшла з ванної, він повернувся в номер разом із їжею.

— А тут немає кафе чи типу їдальні? — намагаюся звучати невимушено.

— Є, але краще тут побудемо, — відповідає Володя, злегка напружуючи плечі.

Він облаштовує все на столі, поки я сиджу і спостерігаю. Настільки по-дурному я себе ще не почувала. Хочу допомогти, але боюся щось зробити не так.

Володя заливає гречку вершками, кришить туди скибочки курячої грудки з вершками, і заїдає це третім яйцем зі сметаною. Дурний язик так і свербить: бо хоче сказати, що хтось дуже любить усе молочне. Але я тим часом просто жую смачні млинці з різноманітною начинкою.

— Люблю млинці, — бурмочу я, дивлячись у тарілку.

Але коли піднімаю голову, то він киває — ніби знає, що я люблю млинці.

— Хоч і будемо об'їжджати з іншого боку, за дві години доїдемо. Ти подзвониш у ту школу, щоб попередити їх?

— Там немає попереднього запису. Потрібно пройти... відбір. Беруть мало учнів, — тихо кажу я.

Володя уважно роздивляється мене, коли запиває свій вершково-сметанний сніданок кефіром.

— Я дуже сподіваюся, що ти зараз почервонієш від обурення, — безбарвним тоном каже він, витираючи рот серветкою. — Бо в мене є запитання. Ти з рюкзаком туди зібралася? Навчання ж не два дні триває? Тільки відбір триває більше кількох тижнів, як ти сама згадувала? Тобто ти насправді впевнена, що тебе взагалі не візьмуть, так?

Я лише трохи відсуваю стілець, але він миттєво реагує і прихоплює пальцями ніжку. Чомусь його обличчя похмурішає, коли я мимоволі посміхаюся.

— Я все зроблю, щоб взяли, — упевнено кажу я. — А з речами було б важко втекти. Я і так впораюся. У тебе дуже... аналітичний розум.

— Скажімо так, — задумливо оглядає він пляшку, а потім повертається до мене поглядом. — З тобою я змушений майже все говорити прямо.

Ага, значить, зазвичай Кувалда каже одне, має на увазі — інше, а думає — взагалі третє.

— Я дуже наїлася, дякую, — швидко вимовляю, щоб припинити цю розмову, і стискаю серветку в долоні.

А потім піднімаю очі на нього, і мені здається, що хтось із нас гуркотом видихає, бо Володя притягує мене за потилицю до себе й цілує.

Знову і знову! Майже так само, як у ліжку.

— Чорт, — хрипить він майже нерозбірливо, — чорт, чорт...

Але не відсувається й дихає в мене, хоча ми зараз обидва зламаємо шиї, ключиці й плечі, у спробі вивернутися через стіл один до одного ближче.

— Чому "чорт"? — занадто голосно запитую я. А він збирає моє волосся в руках, притягуючи до себе сильніше, і мені залишається лише впиватися пальцями в його шию. Вона немов кам'яна під подушечками моїх пальців.

— Тому що "чорт", тому що ти... ось чому...

Я злегка панікую, коли Володя відсувається, але завмираю, щойно він припадає губами до моїх ще раз, тільки тепер не зупиняючись задля перепочинку.

Ні! Його пальці пригладжують краї серветки, варто мені випадково зрушити вбік.

Одна мить — і Володя вже випрямився, але залишився стояти поруч.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍