Патрік Несс - Ніж, якого не відпустиш

І я бачу…

І я бачу…

І я бачу…

Я бачу, шо він показує.

— Це брехня, — шепочу я. — Це, бляха, брехня.

І цього не варто було казати.

Із криком Метью стрибає вперед і біжить просто на мене через увесь склад.

— Біжи! — кричу я до Манчі, повертаючись і пробиваючись через задні двері.(Заткайся, ти реально думаєш, шо ніж шось зробить проти мачете?) Я чую як Манчі дотепер кричить, його Шум вибухає ззаду мене, і я дотягуюсь до задніх дверей і росчахую їх, а тоді розумію.

Манчі біля мене нема.

Я розвертаюся. Коли я сказав «біжи», Манчі побіг в інший бік, з усією своєю непереконливою злістю кинувшись на Метью, котрий кинувся на мене.

— Манчі! — кричу я.

У складі просто капець як темно, і я чую гарчаня і гавкіт і клацаня і тоді я чую як Метью вищить від болю, коли його, по ходу, вкусили.

«Хороший песик, — думаю я. — Блін, який же хороший песик».

І я ж не можу його тута лишити, нє?

Я біжу назад у темноту, туди, де я бачу як підскакує Метью і як постать Манчі витанцьовує між його ніг і помахів мачете, вигавкуючи напропале.

— Тодде! Тодде! Тодде! — гавкає він.

Я вже за п’ять кроків від них і ще біжу, коли Метью б’є з двох рук у землю, вбиваючи кінець мачете в дерев’яну підлогу. Я чую писк Манчі, в якому нема слів, тільки біль, і він відлітає до темного кута.

Я кричу і врізаюся просто в Метью. Ми обоє злітаємо з ніг, гепаємся на підлогу ліктями і колінами. Боляче, але я впав переважно на Метью, такшо нормально.

Ми відкочуємся один від одного і я чую як він кричить від болю. Я відразу ж піднімаюся назад на ноги, ніж у руці, за пару метрів від нього, тепер уже далеко від задніх дверей, а Метью перекриває передні. Я чую, як Манчі скавчить у темноті.

Я також чую якийсь Шум, який піднімається далі на сільській дорозі до залу зібрань, але зараз нема часу про це думати.

— Я не боюся тебе вбити, — кажу я, хоть насправді я капець боюся, але надіюся шо мій Шум і його Шум зараз так шумлять і мішаються, шо він там нічо не зможе розібрати.

— Ну то нас лише двоє, — каже він, смикаючи своє мачете.

Воно не вилазить, коли він смикає перший раз, не вилазить і коли смикає другий раз. Я користуюся нагодою і відстрибую назад у темноту, шукаючи Манчі.

— Манчі? — кажу я, з усіх сил розглядаючись серед снопів і куп кошиків з фруктами. Я дотепер чую, як Метью сопе, пробуючи витягнути своє мачете з підлоги, і шум міста, який стає ще голосніший.

— Тодде? — чую я глибоко з темноти.

Чую з-поза рулонів силосу, з маленької нички, яка утворилася між ними і стіною.

— Манчі? — кличу я, засунувши туди голову.

А тоді реально швидко оглядаюся.

Важко смикнувши, Метью дістав своє мачете з підлоги.

— Тодде? — каже Манчі, заплутаний і наляканий. — Тодде?

І от іде Метью, іде повільно, ніби йому більше нема куда спішити, його Шум тянеться вперед хвилею, в якій нема броду для суперечок.

Я не маю вибору. Я втискаюся в ту ничку і виставляю перед собою ножа.

— Я піду, — кажу я, піднімаючи голос. — Просто відпустіть мене і пса, і ми підемо.

— Для цього вже запізно, — каже Метью, підходячи.

— Ви не хочете цього робити. Я ж бачу.

— Стули писок.

— Будь ласка, — кажу я, вимахуючи ножем. — Я не хочу вас поранити.

— Хлопче, по-твоєму мене це гребе?

Блище, блище, крок за кроком.

Десь назовні чути бабах, десь далеко. Тепер люди біжать і кричать, але ніхто з нас не дивиться.

Я втискаюся в маленьку ничку, але там для мене таки завузько. Я розглядаюся і думаю, кудою я тута зможу тікати.

І нічого такого не бачу.

Моєму ножу прийдеться це зробити. Йому прийдеться діяти, навіть якшо проти мачете.

— Тодде? — чую я ззаду себе.

— Не хвилюйся, Манчі, — кажу я. — Всьо буде добре.

І хто його знає, в шо вірить пес?

Метью нас уже майже догнав.

Я стискаю ножа.

Метью зупиняється за метр від мене, так блисько, шо я майже бачу, як його очі блистять у темноті.

— Джессіка, — каже він.

Він піднімає мачете над головою.

Я відсмикуюсь назад, піднімаю ножа вверх, готуюся…

Але він завмирає…

Він завмирає…

Я вже бачив таке завмираня…

І цього досить…

Коротко помолившись, аби тута не вийшло так як на мості, я махаю ножем широку дугу убік, акурат прорізаючи (дякую, дякую) шнурки, які тримають силосні рулони, прорізаю передні шнурки наскрізь. Інші шнурки швидко рвуться від раптової зміни ваги і я прикриваю голову і відтискаюся з дороги силосних рулонів, які починають котитися.

Я чую гупаня і стуканя і «уф» від Метью, і я піднімаю голову і бачу, шо він похований під силосними рулонами, його рука витягнута вбік, його мачете лежить біля нього. Я підхожу вперед і відбуцую мачете вбік, тоді повертаюся аби найти Манчі.

Він знову забився в темний кут тепер ззаду завалених рулонів. Я біжу до нього.

— Тодде? — каже він, коли я підхожу блище. — Хвіст, Тодде?

— Манчі? — темно, такшо мені приходиться присісти просто коло нього аби побачити. Його хвіст на дві третіх короччий чим був, кров усюди, але він, благослови його Боже, дотепер пробує ним метляти.

— Ав, Тодде?

— Я в порядку, — кажу я, потираючи його голову. Він кусає мою руку, але я знаю, шо він з цим нічо не зробить, бо йому боляче. Він вибачливо мене лиже, а тоді знову робить кусь. — Ав, Тодде, — каже він.

— Тодде Г’юїтте! — чую я крик десь іспереду склада.

Франсія.

— Я тут! — кричу я, встаючи. — Зі мною всьо добре. Метью здурів…

Але я стаю бо вона мене не слухає.

— Тобі треба забратися всередину, Тоддику, — поспішно каже Франсія. — Тобі треба…

Вона зупиняється коли бачить Метью під силосом.

— Шо сталося? — каже вона, відразу почавши відкочувати рулони, забираючи рулон з його лиця і присідаючи побачити чи він ще дихає.

Я показую на мачете.

— Це сталося.

Франсія дивиться на нього, тоді довгий погляд на мене, її лице каже шось чого я не можу прочитати ані навіть приблизно зрозуміти. Я не знаю чи живий Метью чи вмер і ніколи не взнаю.

— На нас напали, шпанюче, — каже вона, встаючи.

— На нас шо?

— Чоловіки, — каже вона, встаючи. — Чоловіки з Прентісстауна. Та шпана шо гналася за тобою. Вони напали на ціле містечко.

Мій шлунок падає просто мені на капці.

— О ні, — кажу я. А тоді кажу знову: — О ні.

Франсія всеще дивиться на мене, її мозок думає хтозна-шо.

— Не віддавайте нас їм, — кажу я, знову задкуючи. — Вони нас уб’ють.

На це Франсія хмуриться.

— Шо я по-твоєму за жінка?

— Я не знаю, — кажу я. — В цьому й біда.

— Я тебе їм не віддам. Чесне слово. І Віолу не віддам. І коли говорити про містечкові збори — ну, до чого ми там устигли договоритися, то ми вирішували захистити вас обох від того, шо майже нечинуче насувалося, — вона