Мирослав Лаюк - Світ не створений

— Вже дослухай: друге — дається під час хрещення, а ще одне — кличка, тобто як свої називають.

— Ну, я знаю лиш першу частину — Есмеральда Андріївна.

— Друге — Білосніжка.

— Це в тебе расистські жартики?

— Ти ж бачила, що в неї сукня до шиї і рук не видно. Мені тут місцеві сказали, що в неї все тіло, крім голови, мармурово-біле.

— Дійсно, баба шкіру ховала. Чого так?

— Вона ж малою, ще дівчинкою, була в концтаборі в Освенцімі.

— А! Стара ж мені пляшку шнапсу з Польщі показувала. У неї там цілий бар!

— В Освенцім її звезли разом з євреями. Над нею всякі досліди проводили. Концтабори — це було свято для багатьох винахідників: вони могли нарешті безперепонно проводити експерименти на людях. Твоя баба якимось дивом вижила. І в Києві в Бабиному Яру вижила, і тут…

— Таких, як моя бабця, важко спекатися!

Горіховий ліс(1921)

Зошит 16. У цих відкритих степах, на цих привітних полях, де легко можна було відчувати себе вільним, я чувся геть замкнутим. Я був постійно на видноті, хоч як далеко би втік. Степ видавав мене, оголював кожен рух. Відкрите небо стежило за мною, день починався найшвидше й закінчувався найпізніше. Зоряна ніч була наче день. Це дозволяло не зупинятися.

Ми застали похорон п’ятьох анархістів, таких молодих, що зробилося незручно — ніби нахабно виламано палицю зі стовбура молодої яблуні, що вперше зацвіла.

Коли людину катують, аби зізналася, в чому потрібно, — їй не дають заснути. Спочатку здається, що це мине, що це можна пережити. Ну що вони зроблять, заснеш — розбудять, а ти знову заснеш. Але все не так. У якийсь момент ти, вимучений, скажеш собі: нема ж нічого кращого за спокій. Ти зможеш розказати, ти не зможеш не розказати все, що треба й не треба. Україна, після гамору й шалу, криків і танців, хотіла спати. І байдуже, хто їй цей сон обіцяв. Головне: той, хто пропонував ще трохи попрацювати, перестав бути чутим і здавався нахабою. Наші кричали на землеробів, соромили. Але в них більше не було тих почуттів, на які ми сподівалися. Ці почуття випалили, як бородавки на руках, як поля пшениці й гречки, поля вівса й буряків, соняшників і картоплі.

Михайлівка, Тернівка, Багачка, Лукашеве, Ольховатка, Лампівка, Ложківка, Виделівка, Тарілівка, Добрівка, Злівка, Справка. Також відоме ще з часів падіння останнього гетьмана містечко Суко-Собаківське неподалік від Срако-Мотиківського, різні губернії, різні держави, ріки Дніпро, Донець, Каяла, ріки Рубікон, Стікс, Смородина, Малина, Абрикоса, ріки Загнайлівка, Глухівка, Кутівка і Недоброзичлівка — нас гнали, потім ми гнали, нас розривали, від нас відривали по шматку.

Зошит 17. Ми вінчалися з Аліною в церкві між річками Інгул та Інгулець. Я міг знайти й кільце — скільки ми цих пальців, з яких можна було зняти золоту обручку, бачили! Але це було гидко, це було страшно. Упевнений, що, якби запропонував їй кільце, Аліна б зненавиділа мене. У кишені в мене був мамин золотий браслет, який хотів подарувати під час вінчання. Ще потрібно було квітів, найпрекрасніших квітів. І священик, який жив неподалік від цієї випадкової церкви, покликав мене до себе за дім, де ріс кущ з п’ятьма добірними рожевими трояндами.

— А вам не шкода? Їх тут так мало.

— Я ж їх рятую. Вже скоро сюди навідаються червоні з «ліквідаційного відділу». Я чув, як це робиться, — це називають «загостренням класової боротьби й будівництвом соціалізму». Вони й реквізують церковне майно, все витопчуть тут, може, й церкву завалять — бач, яка вона стара: склад чи конюшню не вийде зробити.

Крім церкви, ніякого святкування не було. Нас притискали з усіх боків — захід, північ, схід, південь, тобто «Ліве», «Голова», «Праве», «Ступні». Якось ми зупинилися біля ріки. Хлопці лягли відпочити, а я потягнув Аліну ближче до води. Через зарості любистку ми йшли повз течію, повз верби, що звисали з круч, як застиглі фонтани. Я затягнув її під навіс із землі й коріння, де було сухо, ніби в хаті. Я поцілував її, поцілував її в шию трохи за вухом. Аліна боялася змій, які могли тут бути, а я цілував її все міцніше, все тіло обціловував…Пам’ятаєш, як вони гукали нас, шукали між вербами, а ми були під землею, ми не мали стосунку до них і їхньої історії, їхньої війни й зброї, їхніх заглушених спогадів, їхніх криків серед ночі.

Треба було втікати — розвідка передала, що переслідувачі поблизу. А ми не могли зупинитися, не хотіли зупинитися, нам було все одно — хай наближаються вороги, хай захоплюють — вони все одно не в змозі нічого з нами зробити…

Зошит 18. Нам пробивали стегна й груди, залози й мочки вух, нас затискали в куті трикутника, але ми знаходили в ньому вихід, ми вибивали нору в стіні — і вилазили з іншого боку просторових вимірів. Якось на хату, де ми ночували, напали прості селяни, ті, яких ми захищали, — з вилами й рогачами. Наші коні були стомлені, тачанки — розхитані, кулемети — погано змащені. Але ми приймали бій, ми захоплювали нових «максимів» і «льюїсів», ми були живі. Нас гнали між Інгулом та Інгульцем, спочатку ми вернулися на схід, але потім все ж прорвалися на захід і форсували Інгул. Нас назвали бандою. Хто стає владою, той переназиває усе по-своєму.

Махно сам не ходив — його, пораненого, несли або везли. Коли ми наближалися до Дністра, за нами усе горіло. Горіли поля, ліси, села, люди, цвинтарі, боги. Все горіло, бо вогонь знищує старий світ, щоб начисто поставав новий, не обов’язково чистіший. Ніхто, крім переможців, не мав певності, що з цієї мерзоти народиться гідне.

Нарешті ми дісталися горіхового лісу — передостаннього рубежу. Цілий ліс зі здичілих волоських горіхів — на перший погляд, рівномірно один від одного, дерево у дерево. Однак час від часу траплялися молоді чи засохлі дерева, кущі, що псували симетрію. Будь-що культурне запросто можна перетворити на дике значно швидше, ніж навпаки. Для цього потрібно просто нічого не робити. Під нами чвакала м’яка земля, надто м’яка. Загрузали ноги й копита, колеса й здатність думати, трава заледве трималася корінням за такий ґрунт.

— Вони ще, певне, зазелені, — вперше за всю історію до мене заговорив сам Батько Махно, побачивши, як виколупую із зеленої оболонки горіх.

— Зараз побачимо, — розтиснув я в долоні стулки. — А й справді — ядро ще не геть сформоване.

— Зате руки сім днів не відмиєш, — сказав Батько.

Легенди творилися просто на наших очах, розбивали нашу пам’ять у друзки й ліпили щось інше, у що ми вірили. Ми вірили