Анна Шторм - Не дуже владний бос для залізної леді, Анна Шторм

20. Тихін

Розглядаючи свою на період “завдання” “Тойоту”, Маєвський не помітив, як з відділку до нього мчав Сашка Воровських. А той скористався шансом з усього маху стукнути друга по спині. 

– Тихонище! Чого такий кислий? – як завжди веселився той. Як завжди, доки поряд не було його дружини Анечки, що швидко знайшла б ложку дьогтю для діжки його веселощів. 

– У тестя твого був. Випотрошив мене, як Тузик стару подушку. 

– Та годі тобі. Ти не бачив його після Тайланду. Мене ж вірний друг з дачею підставив. Довелось влаштовувати романтичне побечення з Анечкою. 

Тихін не зміг стримати посмішку. “Романтичне побачення з Анечкою” для нього звучало, як “романтичне побачення з акулою”. Або з грізлі десь в непролазних хащах. 

– Чого либишся? – знову штовхнув його Сашка. 

– Та так, про своє подумав. – відмахнувся Маєвський. 

– Про те, як тебе в якійсь забігайлівці ледь наші не “прийняли”? 

– Не нагадуй. 

– Розкажеш ввечері в деталях? 

– Не хочу. 

– А з мене рибка смачна. І колекційний віскі від Миколайовича. 

– Вирішив, покінчити життя самогубством? 

– То подарунок, я ж не вкрав його. І Анечка їде до мами на два дні. 

– Он воно що. То відпочив би вдома сам. 

– З тобою хочу!

***
Ввечері Воровських вже розкаладав свої статки просто на журнальному столику у вітальні Тихона. Там же й красувалась пляшка. Та чи не вперше за час їхньої дружби з Воровських, Тихону не хотілось ні пити, ні розмовляти. На душі шкряботіли кішки. І не тільки через дивну втечу Жанни. 

Час спливав між пальцями, мов пісок. А він досі боявся копнути глибше та дізнатись більше про саму Жанну. Бо, хоч креейтор і був першим підозрюваним, з Жанною теж, як виявилось, не все чисто. 

Заради власного спокою Тихін таки зв'язався з колегами з міста, яке подарувало “Золотому перу” головреда, а Тихону – головний біль. Він навіть отриману “інфу” хотів видалити з електронної пошти не читаючи. Та в останній момент щось змусило його відкрити лист. 

І прочитав слова, що вибили його з колії. 

“Вибачте, Тихоне, але Жанни Вікторівни Коваленко в списках не знайдено”.

Спочатку Тихін подумав, що неправильно прочитав. Потім – що не так зрозумів. Врешті-решт не стримався і набрав номер колеги, хоч знав, що той таке дуже не любить. Особливо, в його робочий час.  

Але телефонна розмова не просто не прояснила, а ще гірше заплутала. В місті, звідки Жанна родом, в базі данних її просто не було. Страхова компанія і банки, штрафи чи оформлення авто, інформація про освіту, чи сімейний стан – абсолютно ніде і нічого. 

Тихін розгублено завершив виклик, та взявся активно гризти олівець, що необачно трапив під руку. Не надто гарно виходить. Скоріше, взагалі паскудно. Бо ситуація ця з розряду, коли красномовна мовчанка – такий собі товстий “плюс” підтвердження…

***

І от тепер Маєвський не знав, що робити далі. Тому сидів мовчки спостерігаючи, як надто вже веселий Воровських нарізає рибу ножем. Той ніж зовсім недавно тримала в руках Жанна. І знову думки з шаленим вихором закрутились навколо тієї загадкової жінки. 

– Ти чого зовсім скис? – штовхнув його друг. 

– Голова болить. – буркнув Тихін перше, що спало на думку. 

– Ти прямо, як моя Анечка останнім часом. 

– Боже збав! Так майстерно виносити мізки мені ще не під силу. 

– І тому я тут. Треба ж моїм мізкам колись відпочивати! А ще – бо я твій друг! Розкажи мені, що з тобою трапилось? 

– Робота… – Тихін задумано роздивлявся бокал в краплинках води на обідку. – … чи особисте? Що б вибрав ти? 

– Нічого собі монолог Гамлета! Бути, чи не бути? Маєвський, тебе підмінили інопланетяни? 

– Ну так що? Уяви, якби твоя Анечка була правопорушницею, і…

– Поганою дівчинкою? Та я про це мрію, набридла її правильність! 

– Я не про рольові ігри, дурню! Я про інше. Якби справді ти її підозрював у чомусь. Як би вчинив? 

– Щось тебе геть в філософію понесло. В Анечки на такі випадки є татко в поліції. Здав би йому! – нервово реготнув Сашка і вкотре взявся пиляти вже порізану рибку. 

– Серйозно? Ти б свою Анечку здав батькові? 

– Ну а що, він її батько, хай би й розбирався. 

– А якби батька не було?
– Боже збав, таке казати! Якби її батька не було, я б після універу в “Макдональдсі” кричав “вільна каса!”.

– Боже, як з тобою важко. 

– З тобою теж. Бо ходиш навколо, а до хати не заходиш. Давай уже по справі. Ти щось на свою залізну леді нарив? 

– Як тобі сказати. Скоріше не нарив. Нічого не нарив. 

– То це ж добре! Чого тоді грузишся? 

– Нічого і ніде про неї немає. Розумієш, що це означає? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍