Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Тоді я витягнув карту з Джерардом і почав викликати його.

Коли ми говорили, мені здалося, що з-за його плечей я бачу лінію морського берега. І, схоже, впізнав те місце. Якщо мій здогад правильний, Джерард зараз у південних водах. Я не хотів нагадувати йому про нашу розмову. Запитав лише, чи може він допомогти мені у боротьбі з Каїном, і чи має таке бажання.

— Але ж ми домовлялися, що я даю тобі пройти — і все, — нагадав Джерард. — Тому я, власне, й відійшов на південь. Тож, хоч би й дуже захотів, не дійду до тебе вчасно. Крім того, я не обіцяв тобі, що допоможу вбити брата.

І перш ніж я спромігся щось відповісти, Джерард щез. Авжеж, він мав цілковиту слушність. Адже обіцяв мені не тицяти в колеса палиці, а не битися на моєму боці.

Так, і що ж мені залишалося робити?

Закурив. Потім почав походжати палубою. Ранок закінчився. Туман понад морем уже давно розійшовсь, і сонце зігрівало мої плечі. Скоро настане полудень. Можливо, за якихось дві години.

Я знов узяв колоду карт, зважив її на долоні. З їхньою допомогою міг улаштувати поєдинок воль і з Еріком, і з Каїном. Була в цих карт така змога, і, мабуть, не одна вона, просто я нічого не знав про це. Такими, виконуючи волю Оберона, вигадав і зробив їх Барімен Дворкін, божевільний художник, горбун з безумними очима, який був чи то чаклуном, чи жерцем, чи, може, навіть психіатром (щодо цього нема єдиного погляду) з якоїсь тридесятої Тіні, де батько врятував його від неминучої загибелі, яку той накликав на себе. Подробиць не знаю, але відтоді він завжди залишався трохи не в собі. Однак художником був неперевершеним, а крім того (і це визнавали всі), володів якимись надзвичайними властивостями. Дворкін щез багато століть тому, після того, як створив наші карти й накреслив Лабіринт. Ми нерідко заводили мову про Дворкіна, та ніхто, схоже, й гадки не мав, куди він міг запропаститися. Могло статися й так, що наш батько, бажаючи зберегти таємницю Лабіринту і карт, убив його.

Каїн буде готовий до такої атаки, і цим способом мені його, найімовірніше, не подолати, однак затримати — цілком реально. Хоча навіть тоді він віддав би своїм капітанам сигнал до бою. У цьому я був більш як упевнений.

Ерік, той завше готовий до всього, але якщо мені не залишиться нічого іншого, доведеться і йому кинути виклик. Однаково не маю що втрачати, крім своєї душі.

Ще не випускав з уваги карту із зображенням Амбера. З її допомогою можна було потрапити до міста і вчинити замах на Еріка, одначе свої шанси на успіх у цій авантюрі оцінив як один на мільйон.

Я був не проти загинути в бою, але ж навіщо тягнути з собою на неминуче заклання моїх вірних людей? Напевне, я не чистокровний принц Амбера, дарма що наділений владою над Лабіринтом. Справжній принц Амбера не став би гризтися через такі дурниці. І я зробив для себе висновок, що століття, проведені на Землі, сильно змінили мою вдачу, пом'якшили її, чи що, словом, вплинули на мене так, що став не таким, як мої рідні брати.

І я вирішив здати свій флот, а тоді перенестися до Амбера й викликати Еріка на вирішальну дуель. Раптом він здуру погодиться. Але ж, чорт забирай, — нічого іншого мені не залишалося!

Розвернувшись, уже збирався поділитися намірами з командирами, коли раптом на мене впала невидима сила, від якої я втратив дар мови.

Мене явно хтось викликав.

— Хто? — насилу промимрив я через стиснуті зуби. Відповіді не було, але щось, обертаючись, повільно вкручувалось у мій мозок. Спробував захиститися від цього вторгнення.

По сплині деякого часу супротивник, мабуть, зрозумів, що просто так, без боротьби, мене не взяти. Й тоді, перекриваючи звук вітру, пролунав голос Еріка:

— Як ведеться, брате мій?

— Дуже кепсько, — мовив чи подумав я, але він засміявся, хоча голос його був напружений від зусиль, яких потребувала наша боротьба.

— Дуже кепсько, — повторив він за мною. — Якби ти тоді повернувсь і підтримав мене, я не залишився б у боргу. Але тепер уже пізно про це говорити. Тепер мене влаштує тільки повний розгром Блейза і тебе.

Я не став відповідати йому, зосередивши всі сили на боротьбі. Мало-помалу Ерік почав відступати під моїм лютим опором, однак ще був цілком спроможний утримувати мене на місці.

Якби хтось із нас відволікся бодай на мить, наше протистояння перетворилося б із вольового на фізичне, або ж один з нас отримав би суттєву перевагу в цьому поєдинку воль. Тепер я чітко бачив і Еріка, й палацову залу, в якій він стояв. Найменший хибний рух — і я ризикував цілком потрапити під владу супротивника.

Так ми стояли і дивились один на одного, ведучи непомітний двобій. Ну що ж, атакувавши мене першим, Ерік розв'язав принаймні одну мою проблему. Він стояв, тримаючи мою карту в лівій руці й насупивши брови. Я спробував знайти якусь прогалину в його захисті, але марно. Люди щось говорили мені, та я стояв, обпершись на поруччя, і не чув ані слова з того, що вони мені казали.

Котра зараз година?

Відколи розпочався наш двобій, я втратив відчуття часу. Цікаво, скільки його збігло — година, дві? А може, Ерікові тільки того й треба? Не знаю, не знаю...

— Мені відомо, які думки рояться у твоїй голові, — сказав Ерік. — Так, ти вгадав, ми з Каїном діяли заодно. Щойно ти з ним переговорив, він одразу ж викликав мене. Хочеш, я триматиму тебе так, допоки не спроваджу на дно Ребми весь твій флот? Кораблі зогниють, а люди підуть на корм рибі.

— Не поспішай, — сказав я. — Мої люди ні в чому не винні. Ми з Блейзом втягнули їх у цю халепу, і вони щиро впевнені, що воюють за праве діло. Безглуздо позбавляти їх життя. Тим паче, я все одно збирався здати флот.

— То чому так тягнув? — запитав Ерік. — Тепер уже пізно. Не можу зв'язатися з Каїном і скасувати свій наказ, адже тримаю тебе, а відпустити тебе теж не можу, бо підкориш мене своїй волі або й уб'єш. Такої духовної близькості між нами ще ніколи не було... — пожартував він.

— А якщо пообіцяю тобі,