Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Заради цілого королівства і не таке можна порушити, — відпарирував Ерік.

— Невже не читаєш моїх думок? Не бачиш, що у мене на душі? Я не порушу слова!

— Бачу там якусь дивну приязність до тих людей, яких ти одурив, але гадки не маю, що могло її спричинити. Та однак моя відповідь — ні! Зрештою, ти й сам це розумієш. Навіть якщо щиро віриш у те, що говориш (а я таке цілком допускаю), дуже великою буде спокуса скористатися цією нагодою. Ні, не можу так ризикувати.

І я справді все розумів. Надто вже сильно кипіла у наших венах кров Амбера.

— Зараз ти володієш мечем набагато краще, ніж колись, — зауважив Ерік. — Щодо цього, бачу, вигнання пішло тобі на користь. Зараз ти як ніхто близький до того, щоб зрівнятися зі мною у мистецтві фехтування. Не рахуючи Бенедикта, звичайно, але хто знає, чи він ще живий?

— Не облещуй, — сказав я. — Тепер ти мені по зубах, я це добре знаю. І взагалі...

— Не хвилюйся. Зараз, коли все зайшло так далеко, я не прийматиму твій виклик, — і він усміхнувся, прочитавши мої думки, які, звичайно, побачив. — Справді шкодую, що ти не залишився на моєму боці, — додав він. — Мені ти прислужився б набагато більше, ніж решта. Джуліан? Та чхав я на нього! Каїн — боягуз. Джерард сильний, але без мізків.

Я вирішив скористатися нагодою та поклопотатися за когось із братів.

— Слухай, — сказав Ерікові, — я вмовив Рендома, щоб він пішов сюди зі мною. Але хочу, аби ти знав, що йому ця затія не дуже подобалась. І думаю, якщо б ти звернувся до нього, то він підтримав би тебе.

— Отой покидьок? — скрикнув Ерік. — Та я не дав би йому випорожняти нічні вази! Довір Рендому свій горщик — і рано чи пізно знайдеш там піранью. Ні, дуже дякую! Я б його, може, й пробачив, якби не це твоє заступництво. А ти зараз хочеш, щоб я притиснув його до грудей і назвав своїм братом, чи не так? О ні! Надто швидко ти взявся його захищати, і це показує, як він насправді ставиться до мене. І я далекий від думки, що ти цього не знаєш. Будьмо поблажливі один до одного, ні слова більше про Рендома.

Я почув запах диму та звуки шкрябання металу об метал. Це означало, що Каїн, пішовши у наступ, нищив корабель за кораблем.

— От і добре, — сказав Ерік, вловивши це з моїх думок.

— Зупини їх! Будь ласка! У моїх людей нема жодного шансу проти такої армади!

— Ні — навіть якби ти сам збирався здатися... — Ерік прикусив язика і лайнувся. Та цього було досить, щоб я все зрозумів. Ерік збирався попросити, щоб я здався, пообіцявши натомість не вбивати моїх людей, а тимчасом їх, за повного його потурання, винищував би Каїн. Саме так Ерік планував учинити, та в запалі пристрасті не витримав і бовкнув зайве.

Я засміявся, побачивши його роздратування.

— Нічого, скоро до тебе доберуся, — пообіцяв він. — Нехай тільки візьмуть твій флагман.

— А поки що, — крикнув я, — спробуй це!

І я накинувся на нього з усією міццю, яка в мені ще залишалася, вклинивсь у його розум і своєю ненавистю наробив там бучу. Відчував його біль, і це ще більше додавало мені завзяття. Я лупцював Еріка за всі роки свого вигнання, вдовольняючись хоча б такою платнею. Палаючи жагою помсти, таранив бар'єри психологічного захисту за те, що він покинув мене серед зачумленого міста. Бив його і за аварію, винуватцем якої (а я це добре знав) був також він; Ерік мав відповісти за мої болі, я хапався за все, що так чи інакше примусило б його страждати.

Братова хватка послабшала, тож я збільшив натиск. Не давав Ерікові ні хвилини спокою, і він похитнувся, не витримав.

— Ти диявол, справжній диявол! — нарешті вигукнув Ерік і, махнувши вільною рукою, накрив карту долонею.

Наш контакт закінчивсь, а я стояв на палубі й тремтів.

Таки вдалось! Я перевершив Еріка у психологічному протистоянні. Більше не боятимуся братика-тирана, хоч би в якому герці ми зійшлись. Я був сильніший, аніж він!

Кілька разів я жадібно вдихнув повітря і розпростався на весь зріст, готуючись зустріти неприємну мить, коли мій розум знову обпече крижана хвиля чергової психологічної атаки. Втім, знав, що атаки не буде, принаймні від Еріка. Чуття підказувало мені, що він злякався мого гніву.

Я роззирнувся: довкола мене кипів бій. Уся палуба була вже залита кров'ю. До нас, бортом до борта, пристав корабель і намагався взяти на абордаж. Ще одне судно заходило з іншого боку, явно збираючись зробити те саме. Над моєю головою просвистіла масивна арбалетна стріла.

Витягнувши меч із піхов, я кинувся в гущу бою.

Не знаю, скількох ворогів убив того дня. Я збився з ліку після дванадцятого чи тринадцятого. А їх тільки у найпершій сутичці було надвоє більше, а може, навіть більше, ніж удвоє. Сила, якою від природи наділений принц Амбера, відриває від землі «мерседес», і того дня вона не раз ставала мені у пригоді, я однією рукою хапав нападників та викидав їх за борт.

Ми перебили всю залогу на обох кораблях, тоді повідчиняли на них кінгстони й спровадили судна на дно Ребми. Рендом, мабуть, порадіє, побачивши сліди такої бійні. Половина моєї залоги загинула, я був у синцях та подряпинах, однак серйозних ран зумів уникнути.

Ми прийшли на допомогу нашому кораблеві й пустили на дно ще одне корито Каїна.

Уцілілі бійці з порятованого корабля перейшли на наш флагман, і тепер у мене була знову повна команда.

— Крові! — закричав я на повну горлянку. — Воїни, напіймо цей день кров'ю та помстою, й Амбер ніколи вас не забуде!

Бійці, всі як один, підняли зброю і щосили закричали:

— Крові!

І того дня лилися ріки крові!

Ми пустили на дно ще два Каїнових кораблі та поповнили власну команду вцілілими воїнами з інших наших суден. Коли прямували до шостої посудини Каїна, я заліз на грот-щоглу і нашвидку оцінив ситуацію.

Нас було втроє менше, ніж противника. З мого флоту на плаву залишалося від сорока п'яти до п'ятдесяти п'яти кораблів.

Ми потопили шосте судно Каїна, а шукати сьоме й восьме