Марк Леві - Викрадач тіней

на добраніч один одному. Люк часто ходив до сусідки зверху. Якось він почув глухий шум і, побоюючись, чи не впала, бува, вона, кинувся її рятувати. Аліса була свіженька, мов квіточка, просто вона затіяла генеральне прибирання, звільняючись від непотребу минулого. Вона жбурляла додолу альбоми з фотокартками, усілякі документи й сувеніри, ретельно зібрані за все життя, і безжально їх вимітала.

— Я не заберу всього цього з собою в могилу, — радісно повідомила вона Люкові, відчиняючи йому двері.

Зачудований тим безладом, Люк цілий вечір допомагав сусідці із прибиранням. Вона наповнювала пакети для сміття, а Люк відносив їх на смітник.

— Не хочу, щоб мої дітки мали задоволення полюбити мене після смерті! Треба було про це раніше думати!

* * *

Від того метушливого дня зародилася між ними якась спілка. Щоразу, коли я вітався з нашою сусідкою на сходах, вона просила передати вітання Люкові. Люк був зачарований її сталевою вдачею й іноді залишав мене, щоб провести вечір з нею.

Наближалося Різдво. Я спробував випрохати кілька вільних днів, щоб поїхати до мами, але заввідділення мені відмовив.

— Ви не зовсім збагнули значення слова «інтерн»? — відповів він мені на моє прохання. — Коли вас візьмуть до штату, зможете їздити додому на свята і, як я, призначатимете інтернів на заміну. Терпіть і працюйте, — сказав він таким тоном, що я готовий був його вбити, — лишилося всього кілька років попітніти, а тоді й собі зможете смакувати індичкою в родинному колі.

Я зателефонував мамі, і вона мене зрозуміла. Кому, як не їй, знати всі капості інтернатури. Та ще й коли керівник — зарозумілий егоїст. Як і завжди, коли я сердився, мама зуміла знайти потрібні слова, щоб мене заспокоїти.

— Пригадуєш, що ти мені сказав, коли я не змогла прийти до тебе в школу на вручення призів по закінченні навчального року й дуже засмутилася?

— Що наступного року буде така сама церемонія, — відповів я.

— Наступного року буде нове Різдво, синку, і якщо твій керівник залишиться таким самим упертим, ми відсвяткуємо його в січні.

За кілька днів до свята Люк склав валізу. Він напхав у неї більше речей, аніж зазвичай. Тільки-но я повернувся до нього спиною, покидав туди светри, сорочки та штани, а серед іншого й зовсім не зимові. Зрештою, я зауважив його хитрощі та зніяковілий вигляд.

— Ти куди збираєшся?

— Додому.

— І це все тобі потрібне на кілька днів відпустки?

Люк упав у крісло.

— Мені чогось бракує в житті, — пояснив він.

— Чого бракує?

— Життя!

Він схрестив руки на грудях і пильно на мене глянув, перш ніж провадити далі.

— Мені тут невесело, друже. Я гадав, що, ставши лікарем, зміню статус, що батьки пишатимуться мною. Син пекаря, який став лікарем, — легко сказати! Але ось у чому заковика, навіть якщо я стану найвидатнішим із хірургів, я не доросту й до ноги мого батька. Тато, можливо, тільки й уміє, що пекти хліб, але бачив би ти, як радіють оті, хто приходить до крамниці купити хліба зранку. Пригадуєш, як раділи старі, для яких я напік коржиків у тому приморському готелі? А батько мій робить те диво щодня, чоловік він скромний і мовчазний, але його погляд переконливіший за нього. Коли я працював із ним у пекарні, ми могли за цілу ніч не перекинутися й словом, але, готуючи тісто для хліба, мали стільки спільного! І я хочу бути схожим на нього.

Я хочу опанувати те ремесло, якого він і прагнув мене навчити. Я подумав, що якось, можливо, теж матиму дітей і, якщо буду таким самим гарним пекарем, як мій батько, вони зможуть пишатися мною, як я пишаюся своїм батьком. Не ображайся, але після Різдва я не повернуся, я кидаю медицину. Стривай, я не закінчив, я знаю, що ти до цього причетний, що ти говорив із моїм батьком. Про це сказав не він, а моя мама. Щоразу, приходячи сюди, навіть коли ти добряче мене діставав, я глибоко в душі був вдячний, що ти дав мені шанс навчатися на медичному й завдяки тобі я тепер знаю, чого не хочу робити. Коли ти приїдеш до нашого містечка, я напечу тобі булочок із шоколадом і еклерів з кавовою начинкою, і ми разом їх поїмо, як колись. Ні, ми навіть ними смакуватимемо, як у майбутньому. Тож не подумай, що я кажу «прощавай», я кажу «до побачення, друже».

Люк обійняв мене. Здається, він трохи плакав, і я, мабуть, теж. Зовсім по-дурному: двоє чоловіків, які плачуть, обіймаючись. Хоча ні, двоє друзів, які люблять один одного, як брати.

Перш ніж поїхати, Люк довірив мені ще одну таємницю. Сівши до старого автомобіля, який я допоміг йому завантажити, і зачинивши дверцята, він раптом опустив шибку й урочисто сказав:

— Знаєш, не дуже приємно про це в тебе запитувати, але тепер, коли між тобою та Софі все з’ясувалося, тобто я хочу сказати: тепер, коли вона певна, що ви всього лише друзі, ти не заперечуватимеш, якщо я їй телефонуватиму час від часу? Можливо, ти не зауважив, але на ті вихідні, коли ми їздили до моря й ти бавився в доглядача маяка, а ще запускав повітряного змія, ми з Софі багато говорили. Звісно, я можу помилятися, але мені здалося, що між нами виникла якась близькість, якщо ти розумієш, про що я, тож коли ти не заперечуватимеш, я ще приїду до тебе й запрошу її на вечерю.

— А що, з усіх незаміжніх дівчат світу тобі треба було закохатися саме в Софі?

— Я сказав: якщо ти не заперечуватимеш, що я можу ще вдіяти…

Автомобіль рушив, і Люк помахав мені на прощання рукою у віконце.

Занурившись у роботу, я не помічав, як минають місяці. По середах ми з Софі вечеряли, як друзі, іноді перед вечерею ходили в кіно, і наші самотності розчинялися в темряві зали. Люк їй писав щотижня. Коротенькі листи, які він складав, поки його батько спав на стільці, притулившись спиною до стіни пекарні. Щоразу Софі передавала й кілька адресованих мені рядків. Люк вибачався, що не має часу, аби більше написати мені. Гадаю, що так він хотів, щоб я знав про його листування з Софі.

Помешкання стало тихе, надто тихе, як на мене. Я іноді дивився на кімнату, де ми утрьох провели стільки вечорів, на напіввідчинені двері кухні, звідки, як здавалося, ось-ось вийде Люк, несучи макарони, що парують, або свою фірмову запіканку. Я дещо йому пообіцяв і волів