Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

Людина не може вичавити із себе щось понад свої сили, вона ж не машина. Одинадцята заповідь каже: не пошийся у дурні. Гарне помешкання мають євреї, просте, без претензій та зайвого шику. Та цим Франца не здивуєш. Франц уміє опанувати себе. З минулим покінчено. До сну, до сну, хто ліжко має, а хто ліжка не має, на моріжок хай лягає. З роботою покінчено. Більше не піде. Якщо помпа забилася піском, тоді хоч плач, хоч скач, а роботи вже не буде. Франц іде на спочинок, але без пенсії. Як то воно, нишком думає він собі, позираючи на край канапи, спочивати без пенсії?

«А коли в чоловіка стільки сили, як ото у вас, адже ви такий міцний, то він мусить дякувати Всевишньому. Що з таким може трапитися? Для чого йому пити? Як не хоче робити це, то візьміться за інше. От можна на ринок піти, потовктися біля крамниць або на вокзалі та людям речі підносити; знаєте, скільки з мене такий чоловік оце недавно здер, коли я минулого тижня повернувся з Ландсберґа, я їздив туди на один день, і що ви думаєте, скільки той з мене взяв? Ану вгадай, Науме. Чоловік такий здоровенний, як оці двері, справжній Ґоліаф, бережи мене Боже. П'ятдесят пфеніґів. Так, так, п'ятдесят пфеніґів. Ви чули? Цілих п'ятдесят пфеніґів! Щоб донести валізку як звідсіля й до того рогу. Я не хотів сам нести, бо був шабат. Ось так той чоловік і здер з мене п’ятдесят пфеніґів. А я на нього так глянув… І ви могли б так підробляти, а знаєте, у мене для вас є діло. А що, як піти до Файтеля, до торговця зерном, послухай, Елізере, ти ж знаєш Файтеля?» — «Я знаю не Файтеля, а його брата». — «Ну так, він зерном торгує. А хто його брат?» — «Ну хто, брат Файтеля!» — «Я що, всіх людей у Берліні знаю?» — «Брат Файтеля — то людина з капіталом, як у…» Елізер похитав головою, не знаходячи слів. Рудий сплеснув руками і втягнув голову в плечі. «Та що ти кажеш! Він же з Чернівців». Про Франца вони й забули. Обоє глибоко задумалися про багатство Файтелевого брата. Рудий у хвилюванні став міряти кроками кімнату, шморгаючи носом. Елізер задоволено муркотів, зловтішно посміхаючись йому вслід і приклацуючи пальцями: «Та ну!» — «Чудово! Що на це скажеш!» — «З тієї родини виходить лише золото. Золото, що там казати. Золото!!!»

Рудий ходив далі колами, а потім, приголомшений, сів на підвіконня. Те, що відбувалося за вікном, сповнювало його почуттям зневаги: двоє чоловіків, засукавши рукави, мили автомобіль, далеко не новий. У одного з них теліпалися відстебнуті підтяжки, вони саме притягли два відра води, й у дворі стояли великі калюжі. Рудий зачарованим поглядом, сповненим мрій про золото, втупився у Франца. «І що ви на це скажете?» А що він може сказати, бідний чоловік, та ще й напівздвигнений, хіба може такий неборака розумітися на золоті Файтеля з Чернівців? Та він йому навіть у підметки не годиться. Франц витримав погляд рудого. Доброго ранку, пане пасторе, а трамваї все дзеленчать, та ми знаємо, що дзвони вже пробамкали, жодна людина не може дати більше, ніж має сама. Все, кінець роботі, навіть якщо сніг займеться, ми й пальцем не поворухнемо, ніби закам'яніли.

Змій зашурхотів з дерева донизу. Будь проклятий перед всіма скотами, плазуватимеш на череві й жертимеш прах усе життя своє. Ворожнеча стане законом між тобою і твоє жінкою. В муках народжуватимеш ти, Єво! Проклята земля через тебе, Адаме, терни й будяки ростимуть на ній, польову траву їстимеш ти[79].

Уже напрацювалися, який у цьому сенс, хай хоч сніг займеться, ми й пальцем не поворухнемо.

Ніби залізний лом був у руках у Франца. З ним він сидів, з ним і пішов до дверей. Його губи безгучно ворушилися. Вагаючись, прийшов він сюди. З в'язниці в Теґелі його випустили вже кілька місяців тому, тоді він сів на трамвай, який хутко помчав його вулицями, попри будинки, попри дахи, що сповзали додолу, потім він сидів у євреїв. Він підвівся, ану, ходімо тепер далі, тоді я ще до Мінни зайшов, тут мені робити нічого, може, знову зазирнути до Мінни, ану, спробуймо пригадати, як усе це було.

Він пішов. Довго вештався біля Мінниного будинку. Маріхен на камінь сіла, побути сама захотіла. А яке мені до неї діло? Він ще потинявся навколо будинку. Хай собі тішиться зі своїм старим. Було в домі порожньо, лише ріпа й капуста, якби варили м'яса, напевне б залишався. І коти тут смердять не інакше, ніж деінде. Ану, зайчику зникай, як у шафі коровай. Та на біса мені тут стовбичити, ніби якомусь причмеленому, та витріщатися на той будинок? І вся рота дала драла і як півень заспівала.

Кукуріку, кукуріку! Так сказав Менелай, ненароком сповнивши серце Телемаха печаллю, по щоках покотилися сльози як перли, взявши пурпурову мантію до рук, він міцно притис її до очей. Тим часом шляхетна Єлена із покоїв своїх випливає, красою своєю вона із богинею може зрівнятися[80].

Кукуріку! Є багато порід курей. Та якщо мене спитати, яких курей я люблю найбільше, то щиро зізнаюся: смажених. До куриних належать ще й фазани, а в «Житті тварин» Брема сказано: карликова болотна курочка відрізняється від болотного кулика не лише меншим зростом, але й тим, що самець і самиця навесні мають майже однакове оперення. Дослідникам Азії також відомий моніал, або монал, якого науковці називають блискучим фазаном. Яскравість його пір'я годі описати. Його поклик — протяжний тужливий свист — можна почути в лісі у будь-який час доби, та найчастіше вдосвіта і над вечір.

Проте все це відбувається дуже далеко, між Сиккімом та Бутаном в Індії, для Берліна це доволі безплідна книжна наука.

Адже в людини й худобини — одна доля[81] та й смерть у них одна

Берлінська бойня. На північному сході міста між Ельденауерштрасе та Таерштрасе, через Ландсберзьку алею аж до Котеніусштрасе, попри окружну залізницю тягнуться будинки, павільйони, стайні, що належать бойні та скотарні.

Берлінська бойня займає площу 47,88 га, що дорівнює 187,50 морга, не рахуючи споруд на Ландсберзькій алеї, будівництво обійшлося в 27 083 492 марки, з яких на скотарню припадає 7 682 844 марки, а на саму бойню — 19 410 648 марок.

Скотарня, бойня та