Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

є маленький закуток, де розставили кошики з різними травами та цілющими товарами — насінням лотоса, сушеними фініками, вовчими ягодами, — тож у приміщенні завжди згірклий запах, який нагадує мені бабусин город. Поруч розшита бісером завіса відокремлює торгову зону. Праворуч за завісою розташована невеличка кімната, яка колись слугувала комірчиною. Ліворуч — трохи більша, де сплять Нам і Лум. Далі по коридору — підсобне приміщення для зберігання нових партій товару, а відразу за ним — крихітна кухня та вбиральня. Я сплю в колишній комірчині. Вона схожа на мою кімнату у школі майстра Вана, тож мені тут подобається. Коридор виходить на задній провулок. Нам і Лум розвішують там свою білизну й створюють так своєрідний паркан, непроглядний для сусідніх магазинів.

Я розчищаю лопатою вхід у крамницю, аж доки сонце не підіймається високо над головою. Одна за одною з дверей виринають голови й оплакують наслідки хуртовини. Пошта залишиться зачиненою. По сусідству кравець каже своїй дружині, що їм пощастить, якщо сьогодні до них дійде хоч один клієнт. Цирульник Чен махає мені зі своєї порожньої цирульні. Унизу по вулиці підіймаються завіси у «Фостерз ґудз». Чоловік усередині визирає у вікно й лається. Сьогодні він теж не діждеться товару. Сніг усе зупинив.

Коли я повертаюся у крамницю, Нам розкладає гроші в касі. Він дивиться, як я скидаю кожух. Сніг клаптями падає на підлогу.

— Холодно на вулиці? — питає він. Нам любить ставити мені питання, на які й так знає відповіді. Своєрідний спосіб виявити до мене доброту.

Я киваю, кінчики вух горять від холоду.

— Я приберу, — вказую на воду на підлозі.

Нам каже мені спершу допомогти Луму підрахувати залишки товару після вчорашнього дня.

— І обов’язково випий гарячої води, — додає він. — Не можна, щоб тіло так промерзало.

* * *

Тому, хто стежить за перебігом мого життя, може здатися, що певний його відрізок підняли з минулого, змалювали з нього копію й помістили в теперішнє. Тільки копія вийшла неточною: замість майстра Вана тепер зі мною двоє чоловіків з півдня Китаю, які говорять незнайомим китайським діалектом, сповненим мелодичних голосних звуків і невловимих тонів. Замість каліграфічних витворів і каліграфів тут є консерви, сухофрукти, різноманітні дрібниці та люди, які все це купують. А замість Джифу я опиняюсь у містечку Пірс штату Айдахо країни Америка.

Але робота та сама. Підмітати, мити й прибирати — усе це нагадує моє життя у школі з майстром Ваном, і завдяки цьому я відчуваю щось, що можна назвати радістю. Перш ніж перший покупець переступить поріг крамниці, я двічі підмітаю та мию підлогу, витираю пил з полиць, досипаю квасолю (наш найбільш ходовий товар), мию вікна. «Бездоганно», — часто хвалить мою роботу Нам. Коли він це каже, я потай відчуваю гордість. «Бачите? — кортить мені сказати майстрові Вану, який, як я мрію, одного дня сюди зайде. — Те, чого ви мене навчили, не пропало намарно».

Знаю, ця мрія нездійсненна. Майстер Ван ніколи не покине школи. Але я дедалі більше відчуваю, як хочу, щоб хтось побачив, якої вправності я досягла.

Коли з прибиранням закінчено і крамницю відчиняють, я переходжу в підсобне приміщення, де отримую новий товар і веду облік запасів. Якщо Лум не зустрічається з постачальником або не надсилає листів іншим партнерам за межами штату, то допомагає мені. У роботі він понад усе любить порядок.

Між ними є негласне взаєморозуміння: Нам працює з покупцями, а Лум займається цифрами. У підсобці я рахую товар, а Лум записує у своїй обліковій книзі. Робота легка та спокійна. На обідній перерві ми всідаємося на нерозпакованих коробках, їмо приготований на пару рис і присолені качині яйця. Іноді зі шматочком шинки з м’ясної крамниці вниз по вулиці. Нам приєднується до нас, але завжди їсть дуже швидко — він любить зустрічати покупців.

Низький на зріст і кругленький, віком десь за п’ятдесят, Нам має пухке, як булка, обличчя, усі риси якого зосереджені точно посередині, тому завжди здається, ніби самого обличчя менше, ніж місця для нього. Коли він сміється, — а таке буває часто, — то стає схожим на немовля: щоки переливаються опаловим полиском, оченята — мов крихітні жучки, а рот роззявлений у неприкритій радості. Його коса йому під стать: міцна, добротна, жвава. Коли я бачу, як вона похльоскує в нього за спиною, то розумію, чому саме він має справу з покупцями. Здається, Нам міг би продати будь-кому що завгодно завдяки своїй палкій вдачі та нескінченній привітності. Завжди згідливий, постійно прагне догодити.

Лум інакший. Він аж на голову вищий за Нама, що робить його велетнем у моїх очах, з гострими рисами обличчя й круглими окулярами. Його коса дістає до підлоги. Майстер Ван якось сказав мені, що чоловіки з довгими косами поважають власний вигляд і вигляд своїх предків, тому я певна, що Лум має бути порядною людиною. Він швидко ходить, мало говорить і ще менше всміхається. Лум нагадує мені дерев’яну флейту — прямий, виструнчений і такий тонкий, що вітер міг би дути прямо крізь нього.

Разом ці двоє — дивна пара. Але вони злагоджено працюють як партнери вже багато років, а ще дають мені те, що я ціную найбільше: можливість бути анонімною, спокійно працювати й жити без розпитувань. Навзаєм я дарую їм те саме — даю змогу їхній історії залишатися для мене загадкою. «Що більше я про них знаю, — міркую собі, — то легше буде прив’язатися. Я добре засвоїла цей урок від Сваллов».

Відколи більшість китайців поїхали, справи в «Пірс біґ стор» ідуть не дуже добре. Проте Нам і Лум налаштовані оптимістично. Особливо Нам, який завжди вірить у краще. Чи то за злим жартом долі, чи з їхньої волі крамниця розташована на одній вулиці з єдиним іншим універмагом у Пірсі. «Фостерз ґудз» існує майже стільки, як і саме містечко, і покупці вірні йому. Вірний увесь Пірс. Але Нам і Лум упевнені, що ми зможемо привабити більше відвідувачів, тож вони знижують ціни й роблять оптові закупівлі. «Важка праця ніколи не підведе», — часто каже нам Лум. Це одна з його приказок.

Серед покупців, які ще й досі приходять, — переважно китайці. Вони не місцеві, приїхали сюди із Ґвандон, сподіваючись на золото й роботу, в пошуках грошей, які одного дня зможуть відвезти своїм родинам. «Ти нагадуєш мені сина», — каже один з них, і його карі очі наповнюються сльозами.