Мілан Кундера - Вальс на прощання

class="p1">Він не може сісти. Ревнощі — це як зубний біль. Коли ревнуєш, нічого не можеш робити, навіть сидіти. Можна тільки ходити туди-сюди. З краю в край.

27

Вони прямували тим самим шляхом, що й Бертлеф із Руженою та Якуб з Ольгою, — піднялися ліфтом на другий поверх, потім пройшли червоною плюшевою доріжкою по коридору, що закінчувався великими дверми Бертлефових покоїв. Праворуч були двері Якубової кімнати, по ліву руку — кімната, яку Шкрета надав Клімі.

Відчинивши двері й засвітивши світло, він помітив, як дружина швидко озирнула кімнату прискіпливим поглядом. Він знав, що вона шукає сліди перебування жінки. Знайомий був йому той погляд. Усе він знав про неї. Знав, що привітність її була нещира. Знав, що приїхала вона шпигувати за ним, хоч вдавала, ніби прибула сюди, щоб зробити йому приємність. Знав, що вона помітила його збентеження й певна, що перебила йому любовну пригоду.

— Тебе і справді не засмучує, що я приїхала, любий? — запитала вона.

І він:

— Та чом це воно має мене засмучувати!

— Я боялася, що тобі буде сумно.

— Ох, без тебе і було б. Мені було приємно, коли я побачив, як ти аплодуєш біля сцени.

— У тебе зморений вигляд. Може, тобі тяжко на душі?

— Ні. Ні, не тяжко мені. Просто зморився.

— Ти такий сумний, тому що перебував у чоловічому товаристві, й тебе це гнітить. Але зараз ти з вродливою жінкою. Хіба я не вродлива жінка?

— Авжеж, ти вродлива жінка, — пробелькотів Кліма, і то були перші щирі слова, які він промовив того вечора. Каміла була прекрасна, мов богиня, і Кліма страшенно мучився, коли думав, що їй загрожувала смертельна небезпека. Та ця прегарна істота всміхалася йому і роздягалася у нього на очах. Він дивився, як оголюється це тіло, і то було так, наче з ним прощалися. Перса, чисті, прекрасні й недоторканні перса, тонесенький стан, живіт, стегна, з яких щойно сповзли трусенята. Він дивився на все те з ностальгією, наче на спогад. Наче крізь шибку дивився. Наче вдалину. Її голизна була така далека, що він не почував ніякого збудження. І все ж таки він дивився на неї ласим поглядом. Він спивав цю голизну, як ото засуджений на смерть п’є свою останню склянку води. Спивав цю голість, як спивають запропаще минуле і втрачене життя.

Каміла підійшла до нього.

— Що з тобою? Ти чому не роздягаєшся?

Він не міг знайти ніякої відповіді, тож заходився роздягатися, і йому було страшенно сумно.

— Не думай собі, що ти маєш право на втому, коли я до тебе приїхала. Я хочу тебе.

Він знав, що це неправда. Знав, що Каміла не мала навіть найменшого бажання кохатися й так провокативно поводилася з ним тільки тому, що бачила, який він засмучений, і гадала, що це через кохання до іншої жінки. Він знав (о Боже, як добре знав він її!), що цим любовним викликом вона хотіла завдати йому випробування, щоб дізнатися, наскільки він перейнявся іншою жінкою, а потім катувати себе його смутком.

— Я і справді зморився, — сказав він.

Вона обняла його і попровадила до ліжка.

— Ось побачиш, я примушу тебе забути про ту твою втому! — сказала вона. І почала гратися його голим тілом.

Він лежав, наче на операційному столі. Знав, що всі спроби його дружини будуть марні. Тіло його скоцюрблювалося, бгалося всередину, і не було ніякого способу його оживити. Каміла пройшла вогкими вустами по всенькому тілу, він знав, що вона хоче страждати сама, хоче, щоб і він страждав, і за те він її ненавидів. Ненавидів з усією силою свого кохання: вона сама своїми ревнощами, своїми підозрами, своєю недовірою, сама вона своїм сьогоднішнім приїздом зіпсувала все, що це через неї шлюб їхній замінований зарядом, закладеним у черево іншої жінки, і вибухне за сім місяців, рознісши все на клапті. Це вона, вона, що так тремтіла від страху за їхнє кохання, усе звела нанівець.

Вона припала вустами до його живота, і він відчув, як його прутень зіщулюється під її пестощами, відступає всередину, тікає від неї, стає дедалі менший, дедалі боязкіший. Він знав, що вона страшенно потерпає, й що дужче вона потерпає, то упертіше ковзатиме вогкими вустами по його безсилому тілу.

28

Ніколи не кортіло йому переспати з цією дівчиною. Він хотів тішити її й огортати всією своєю добротою, а ця доброта нічого спільного не мала з тілесним потягом, ба навіть унеможливлювала його, адже мала бути чиста, безкорисна і не пов’язана з жодною втіхою.

Але що міг він зараз удіяти? Чи, може, слід було відштовхнути Ольгу, щоб не плямувати своєї доброти? Про це й мови не могло бути. Та відмова прикро вразила б і надовго лишила би карб у її душі. Він зрозумів, що мусить до самісінького дна випити чашу своєї доброти.

І ось вона постала голісінька перед ним, і він подумав, що її обличчя шляхетне і м’яке. Та невелика була йому втіха від того, коли він побачив те обличчя разом із тілом, що скидалося на довге і тонке стебло, на кінці якого була непомірно велика, волохата квітка.

Хоч гарна вона була, чи ні, Якуб знав, що уникнути її неможливо. Втім, він відчував, що його тіло (ох, це рабське тіло) знову ладне було здійняти догори послужливого списа. Щоправда, йому здавалося, ніби його збудження кипить в комусь іншому, десь далеко, поза межами його душі, наче він збуджувався всупереч своєму бажанню і потайці зневажав це збудження. Душа його була далеко від тіла, цілком перейнявшись отією пігулкою в сумочці незнайомої дівчини, і з жалем споглядала тіло, що сліпо і невблаганно переслідувало свої жалюгідні інтереси.

Миттєва згадка спала йому на думку: йому було десять років, коли він дізнався, як народжуються діти, й відтоді той образ переслідував його тим упертіше, чим детальніше пізнавав він із плином часу конкретну сутність жіночих органів. Відтоді він часто думав про своє народження, уявляв, як його крихітне тіло ковзає вузьким вогким тунелем, як його ніс та рот заліплені чудернацьким слизом, як усенький він замурзаний ним і ним позначений. Авжеж, той жіночий слиз позначив його, Якуба, щоб потім усеньке життя тримати в полоні таємничої влади, щоб мати право будь-якої миті закликати його до себе й орудувати специфічними механізмами його тіла. Усе це завжди було йому огидне, він опирався цій неволі бодай тим, що не відкривав жінкам своєї душі, зберігав свою свободу і