Метт Хейг - Як зупинити час

особистістю та безпекою. Узагалі нам ніколи не загрожувала жодна небезпека, окрім як під час завдання. Хоча мені завжди щастило. Я вже тричі успішно виконував завдання, себто знаходив альбу та переконував його чи її долучитися до організації. Ніякого насилля, ніякого виклику мені як особистості. Але цього разу все було інакше. Переді мною справжнє випробування — можливість дізнатися, наскільки далеко я готовий зайти заради того, щоб знайти Маріон.

Вечоріло, і темрява швидко поглинала ледь підсвічені червоним гори. Попри це денна спека не квапилася відступати. У будинку було ще спекотніше, ніж надворі, наче хтось вирішив помістити всю спеку пустелі в один дерев’яний будиночок.

З мого носа падали великі краплі поту.

— Шо, не звик до такої спеки, еге ж? Де ти ховався? Мать, Аляска? Чи золотокопальні на Юконі? — звернувся до мене худорлявий беззубий чоловік. На лівій руці у нього не вистачало двох пальців. Наразі він був відомий під ім’ям Луїс. Ковток віскі з його склянки зник, і він навіть не скривився.

— Де я тільки не ховався. Доводилося, — мовив я.

Інший, Джо — він щойно здивував мене роял-флешем[97] — був більший та розумніший. Він почав лиховісно сміятися.

— Усе це, мать, шо цікаво, і загалом непогано провести вечорок з незнайомцем, а ще й коли у нього водяться грошенята в кишені. Та ти не з Кочісу[98]. Я одразу це бачу. Навіть з твого одягу. А ще тут у кожного шкіра такого… відтінку. Від пилу з шахт. А в тебе білісінька. На руки свої тіки глянь — як той сніг, ага.

Я подивився на свої руки. Бачив я їх останнім часом часто, бо багато грав. Я вивчився грати на піаніно і займав себе цим останні вісім років.

— Руки як руки, — байдуже мовив я.

Ми грали в покер вже понад годину, і я встиг програти сто двадцять доларів. Я відпив ще трохи віскі, яке вогнем опекло мені горло. Ну, час настав. Час казати те, заради чого я прийшов.

— Я знаю, хто ви.

— Та ну? — мовив Джо.

Цокав годинник. Десь далеко завив собака чи койот.

Я прокашлявся та мовив:

— Я такий самий, як і ви.

— Дуже сумніваюся, — сухо засміявся Джо.

— Ти ж Джо Томпсон, правильно?

— На що це ти натякаєш, містере?

— Не Біллі Стайлз? Не Вільям Ларкін?

Луїс вирівнявся на стільці з суворим виразом обличчя.

— Я був багатьма людьми. Так само, як і ти, — продовжив я. — То як мені до тебе звертатися? Луїс? Чи Джесс Данлоп? Чи Джон Паттерсон? Чи, може, Трипалий Джек? І це лише початок, еге ж?

Крім чотирьох очей на мене вже дивилися два пістолети. Ніколи не бачив, аби хтось так блискавично діставав зброю. Вони вказали на мій пістолет під піджаком:

— Витягай його та клади на стіл. Повільно і без жартів.

Я так і зробив.

— Послухайте, я не шукаю проблем. Я приїхав, щоб запропонувати вам безпеку. Я знаю, хто ви. Принаймні декілька з ваших особистостей. І я знаю, що ви не завжди працювали на мідних копальнях. Я знаю про потяг, який ви пограбували у Фербенксі. І про Південнотихоокеанський експрес, на якому ви взяли більше, аніж можна мріяти. Ми всі чудово знаємо, що вам взагалі не потрібна та робота в копальнях, — Джо так міцно стис щелепу, що я навіть почав непокоїтись за здоров’я його зубів. — Я знаю, що вас обох мали б застрелити у Тумстоні двадцять шість років тому, — я витяг із кишені одну з фотографій, які дав мені Гендріх. — І я знаю, що ось цій фотографії вже тридцять років, а ви обидва ані на день не постаршали.

Вони навіть не скинули оком на той знімок, бо обоє чудово знали, хто вони такі. І знали, що я теж знаю. Я мав продовжувати.

— Слухайте, я не планую втягти вас у проблеми. Я просто намагаюся пояснити, що все добре. Таких людей, як ви, чимало. Я не знаю усієї вашої історії, але бачу, що ви приблизно однолітки. Народилися у 1700-х. Не знаю, чи були ви знайомі ще з кимось, хто мав таку ж особливість, але можу вас запевнити: нас багато. Можливо, тисячі. І наша особливість небезпечна. Один англійський лікар назвав її анагерією. Якщо інформація про нас стане публічною — тобто якщо люди самі це відкриють або ж ми їм розкажемо, — ми опинимося в небезпеці. Ми та наші близькі. Нас або закриють у божевільні чи у лабораторії, або ж просто вб’ють через забобони. Та, думаю, ви чудово знаєте про небезпеку.

Луїс почухав свою щетину.

— Знаєш, з мого боку пістолета здається, шо тут лише твоє життя висить на волосині.

— То чого ти хочеш, містере? — насупився Джо.

Я глибоко вдихнув:

— У мене до вас пропозиція. Тут у Бісбі ви вже викликаєте підозри. Ширяться чутки. Почалася ера фотографії, і минуле стає доказами проти нас, — я сам чув, як у мій голос повільно заповзає страх. По суті, я просто папугою повторював слова Гендріха. Слова були порожні, не мої. — Існує одна організація. Вона працює заради спільного блага. Ми намагаємося знайти всіх людей з такою особливістю — з анагерією — та запросити до нас. Організація допомагає людям, допомагає переїжджати та починати нове життя. Допомагає грошима чи документами.

Джо та Луїс перекинулися поглядами. У Луїса очі були якісь тупі, без проблиску розуму. Я б сказав, що він виглядав до небезпечного тупим. Тим не менш, умовити його було б простіше. Купити простіше. А ось Джо був сильніший — і тілом, і духом. Кольт у його руці анітрохи не тремтів.

— Про які гроші йде мова? — якась комаха кружляла довкола Луїса.

— Залежить від потреб. У кожному конкретному випадку організація виділяє необхідну суму грошей, — Господи, та я і справді говорю словами Гендріха.

Джо похитав головою:

— Луїс, ти ж чув його? Він каже, шо нам треба їхати з Бісбі. Але не вийде, друже. У нас тута все добре. Ладнаємо з місцевими. Ми вже своє відвешталися — жили чи не всюди в цій країні відтоді, як припливли сюди. Давненько вже. І ніхто тут не наказуватиме мені переїхати, дійшло?

— Для вас самих так було б краще. В організації вважають, що кожні вісім років…

Джо видихнув із загрозливим гарчанням.

— В організації? Ми не належимо до жодної організації та належать не будемо! Я шо, незрозуміло кажу?

— Пробачте, але…

— Слухай, друже, я зара продірявлю тобі дах.

— Послухайте, в організації є домовленості з владою, тож вони