Анна Мінаєва - Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва

Глава 13

— До порталу ми сьогодні не дістанемося, так? — ліниво поцікавилася Ісіс, тримаючись неподалік мене.

Ми їхали бездоріжжям. Рейдел сказав, що так безпечніше. Все ж таки ми залишаємо країну, в якій народ повстав проти короля. Щоправда, про причини цього мені ніхто нічого не сказав. Може там такий король, що й треба проти нього повставати?

Ну а що. Раптом він в жертву кому приносити наказав? Чи тварин мучив? А може, як останній збоченець, любив терти пінопласт об скло?

Хоча Ян ніби казав, що він не поганий, але дурний.

— Так, сьогодні переночувати доведеться просто неба, — подав голос найманець, тримаючись від нас трохи попереду. А потім різко обернувся на якийсь шум осторонь.

— Він завжди такий рішучий? — прошепотіла принцеса, повернувшись до мене.

— М? — я скинула брови, не зовсім розуміючи, про що каже дівчина, але та на мене вже не дивилася. В руках Ісіс Вортуонської виявилася вже знайома мені книжка.

Чи цікаво, коли вона її вже прочитає? А то, як не подивлюся, вона вже десь ближче до кінця. Але закінчити не може.

Коли почало темніти, Рейдел скомандував звернути до невеликої посадки в полі різнотрав'я. Ісіс невдоволено кривила носа, але мовчала. І цим вразила мене в серце.

Тому що тут я вже думала почати обурюватися.

Під відкритим небом я спала лише раз у житті, коли ми на першому курсі з одногрупниками вирішили на шашлики на вихідні рвонути. У результаті п'яним за кермо ніхто не став сідати. І довелося організовувати незаплановану ночівлю у лісі. Благо хтось із собою намет прихопив. Але вистачило її не на всіх.

— Ваша високість, — Рейдел, зістрибнувши з коня, насамперед поспішив витягти з сідла Ісіс.

А я тільки рипнула зубами, перекинула ногу і знову сповзла по боці коня. Кобила на мене зиркнула як на хвору і тихо заржала, явно натякаючи на те, що в неї господиня зламалася.

Одне тішило, що мої супутники кінської мови не знали. І тому не особливо звернули увагу.

— Ваша високість, хочете бути корисною сьогодні? — Підколов дівчину воїн, знімаючи свої сумки.

— І як же? — Ісіс смикнула на себе поділ сукні, що заплутався в якихось колючках.

— Зберіть хмиз для багаття, — усміхнувся Рейдел і повернувся до мене. — Гей, Мев, ти що, вирішила своїй кобилі дупу відірвати?

— Н-i-i-i-i, — простягла я, продовжуючи смикати на себе сумки, які воїн так примотав до сідла, що я готова була заволати і благати Яна скинути мені бензопилу.

Кінь при цьому погойдувався з боку в бік і з таким жахом дивився на мене, ніби не вірив у те, що відбувається.

— Тобі допомогти?

— Ні, інакше знову почнеш розповідати, що ти мені подобаєшся, — парирувала я і смикнула на себе ще раз.

Щось несподівано й голосно урвалось. Раптом зник всякий опір і… я просто почала падати. А за мною й усі сумки.

— Та ти знущаєшся?! — Рейдел однією рукою спіймав мене за плече, а другою притримав торбинки, притискаючи їх до коня, який продовжував витріщати очі і з недовірою на мене поглядати.

Думаю, якби не її шок, удару копитом було б не уникнути.

— О! У мене вийшло! — Зрадувала я, вже сама утримуючи рівновагу. І забрала у воїна свої речі. — Спасибі. Але я все зробила сама.

— Як скажеш, — розсміявся він і поплескав мого коня по крупу. — Нічого, Зірочко, твоя господиня просто приклалася головою. Це скоро мине.

— Навряд чи, — буркнула я, прямуючи у бік того місця, куди Ісіс уже притягла оберемок хмизу.

Рейдел прив'язав наших коней до найближчого дерева і розстелив біля вогнища два дивні спальні мішки. Начебто і дуже схожих на сучасні, але все ж таки інших. Зроблені з темної шкіри з хутром всередині і тугим комом тканини замість подушки.

— Феліція, займися багаттям, — попросив він, а Ісіс цієї миті завантажила останні зібрані гілки поруч зі мною, обтрусила руки і сіла поверх одного з мішків.

Так… Що я знаю про розпалювання багать у дикій природі? Треба взяти два камені і бити одне про одного, доки не з'явиться іскра. Або можна взяти гілочку і за допомогою сили тертя.

Ой!

До мене тільки за мить дійшло, що мова взагалі йшла про магію. Я могла розвести багаття лише за секунду. Мабуть.

Вирішивши поки не сильно привертати до себе увагу, почала споруджувати курінь з гілок подалі від основної купи. Найтовстіші склала одна на одну, а потім звільнила трохи місця в центрі і насипала сухого листя. Подумавши з секунду, встромила в це листя парочку дрібних гілочок.

Виглядало непогано ... Як би ще час потягнути?

— Ти чого там так довго вовтузишся? — пролунало мені в спину якраз у той момент, коли я почала замислюватися над тим, наскільки погана ідея прикинутися мертвою.

Відповідати не стала. Тільки села прямо на землю і простягла перед собою руки.

— Ну, давай же, — прошипіла собі під ніс, намагаючись згадати, як уже двічі підпалювала собі долоні. — Дуже-дуже треба. Давай.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍