Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

Розчарований Аскольд спересердя вирішив трохи похуліганити:

— Александр, а какое государственное или час­тное учреждение у вас, в Федерации, изучает прос­транственно-временные преобразования и занима­ется такими малонаучными темами, как коррекция истории? — спитав російською, якою давав ін­терв’ю, позаяк журналіст не говорив ані англій­ською, ані українською.

— Я без понятия, наверное, институт какой-нибудь или фонд, — нічим не видав усвідомлення свого ціл­ковитого провалу цекіст. — Если хочешь, я могу узнать и при следующей встрече рассказать тебе детальнее.

— Благодарю, при необходимости я поищу в ин­тернете, — приколювався студент. — Узнаю что-то интересное — непременно поделюсь с вами. Всего хорошего.

Він вже накинув свою куртку, коли до їхнього столи­ка підійшов немолодий бородань і привітався з Алєк­сандром. Цекіст відповів на вітання й звернувся до хлопця:

— Аскольд, разреши тебя познакомить: Михаил По­лянский, директор Института проблем социума, мой хороший знакомый.

— Радий знайомству, — без жодного докору сумлін­ня нещиро відповів Аск.

— Я також, — мовив бородань. — Багато чув про ва­ше відкриття...

— Відкриття не моє, а професора Довжика. Я лише його помічник.

— Все одно це визначна подія, і її слід правильно ви­користати, аби посприяти вашій кар’єрі, — повчально й улесливо сказав Полянський.

— Ви не повірите, але мені це вже говорили, — від­повів Аскольд.

— Одна річ — просто говорити, а я можу в цьому до­помогти, — наполягав директор.

Знову прорізався домовик:

— Цей чувак після мандаринової революції втратив весь свій вплив, його колишні роботодавці порозбіга­лися за кордони або поховалися у заміських маєтках. От він і шукає, як йому повернути статус впливової особи. Як варіант він планує примазатися до вашого відкриття, так би мовити, виступити його промоутером в очах помаранчевої влади і знову відкрити собі двері до високих кабінетів — третій президент має схильність до захисту історичних пам’яток. Звернути­ся до професора Полянський побоюється, бо старше покоління, яке стежить за політикою, добре знає його репутацію, а ти, молодий-наївний, можеш легко потрапити під вплив — звісно, на його думку.

Подякувавши Лахудрикові за аналітичну довідку, Аскольд продовжив хуліганську лінію поведінки.

— А ви все ж таки зверніться до професора Довжика з цією пропозицією. Він телевізор не дивиться, тому навряд чи буде до вас, гм-гм... упереджений.

Полянський смикнувся, але швидко опанував се­бе. В Аскольда задзвонив телефон: Борис Кравець нагадував, що вони сьогодні домовлялися зустріти­ся на пиві у «Шато Борисфен» на Хрещатику. Аскольд попрощався й залишив співрозмовників, які цілком вдало приховували свою розгубленість. Уже за дверима кав’ярні його наздогнав Олександр і на­магався віддати конверт з обіцяним гонораром. Ас­кольд відмовився.

— Навіщо тобі цей Борис? — здивувався домовик.

— Сам не збагну. Зараз ми можемо лише чекати... Втім, мені спало на думку, що він може щось знати про мешканців Надійчиного будинку, бо востаннє ми його зустріли саме біля нього. Чим чорт не жартує, раптом він щось чув і про родину Карпенків. Про всяк випадок прослухай його думки.

***

Борис уже чекав за столиком на другому поверсі. За­мовили по великому келиху золотого пива та копчених свинячих вушок з гірчицею. Тему минулих непорозу­мінь та образ проминули швидко, домовившись прос­то забути про них. Розмова потроху набувала дедалі щирішого й відвертішого характеру.

Борис почав розповідати про своє дитинство. Про батька, який був завжди заклопотаний власною кар’єрою і цікавився лише Борисовою успішністю у шко­лі, та матір, яка, скуштувавши легких чоловікових грошей, уся поринула в походеньки по магазинах, салонах та прийомах, словом, вела великосвітське життя, як сама його розуміла. Єдина людина, кому він по-справжньому був небайдужий, — його бабуся. Вона не лише завжди дбала про його одяг і їжу, але й переймалася інтересами, намагалася водити в музеї і театри, вчила правильного поводження й допомагала долати дитячі образи. Бабуся також спробувала віддати його й до музичної школи, але від цього Борис був урятований цілковитою відсутністю слуху. Він пішов до спортивної секції плавання, хоча особливих успіхів не досяг. Батькова посада продовжува­ла множити їхні статки. І одного дня родина придбала нову велику квартиру. Бабуся відмовилася переїжджати зі сталінки на Лук’янівці, де вони до цього жили разом з Борисовими батьками, та батьки не дуже й умовляли її. Тепер раз на кілька днів хтось із батьків забігає до неї, а він, невдячний такий, — зрідка.

Коли батько «вступив його» до Університету, Борис почав вести життя гульвіси. Автомобіль, коли треба — з персональним водієм, гроші, трава й випивка давали змогу безтурботно проводити час, не переймаючись різними несуттєвими дрібницями, наприклад навчан­ням. На третьому ж курсі він став помічати, що дівча­та цікавляться ним не лише як симпатичним хлопцем, але і як безвідмовним гаманцем. Та незабаром і на цьо­му напрямку почала виникати конкуренція. У Київ переїхало багато нових чиновників, депутатів і підпри­ємців, чиї діти можуть собі дозволити крутіші розваги. У барах з’явилися молоді, англомовні, зі смаком одяг­нуті чоловіки, які за легким алкоголем обговорювали новини фондових ринків, прихід у країну крупних корпорацій, політичні події. Дівчата, які замислюва­лися про власні життєві перспективи, почали віддава­ти перевагу вишуканому товариству цих яппі[28]. Супер­ничати з ними Борис не був спроможний та й не мав бажання. (Поправка від Лахудрика: конкурувати з мо­лодими професіоналами Борис бажання мав, а от мож­ливостей — ні. Все інше правда.)

Одного разу він, на хвилину забігши до батька на ро­боту за черговим пакунком кишенькових грошей та банальних застережень, став випадковим свідком роз­мови зі щойно призначеним татовим начальником. Той, на десяток років молодший за батька, увірвався до його кабінету і, незважаючи на Борисову присутність, прокричав матюками, що, коли не буде виконано його наказ про надання погодження знесення старого скверу в центрі міста для будівництва готельно-офісного комплексу, батько обов’язково попрощається не лише з посадою, але й зі свободою: «матеріалів на вас для прокуратури у нас вистачає». Борис спробував утрути­тися, та батько вперше у житті поглянув на нього май­же благально, і він промовчав. Начальник грюкнув дверима, залишивши їх удвох. Тієї ж ночі батькові ви­кликали швидку, і він два тижні пролежав у лікарні з серцевою недостатністю. Цей випадок змусив Бориса замислитися над тим, що, власне, відбувається навко­ло нього поза нічними клубами, ресторанами і коноп­ляними вечірками, і що йому треба від життя, крім цих розваг. (Ремарка домовика: також прагне віднайти спосіб покарати батькового начальника за образу.) Він навіть спробував влаштуватися на роботу, аби поміня­ти