Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

— Ти закушуй, Сеню, закушуй! — перебивав його Ілько, розпашілий од щедрості й доброти. — Робиш як віл, то повинен і їсти за трьох. Це ми, інтелігенти, можемо обійтися лимонником.

— Буває, хе-хе, — догідливо усміхались Ількові.

— Ще й не таке буває.

— Так отож я й кажу, — вів своєї Сеня, — на що вже Славов, мужик — сто процентів...

Проте його ніхто не слухав (до чого тут Славов, якщо він не їхній сусіда?), і тоді Сеня як води в рот набрав. Схилився чолом на руку і, прикривши долонею очі, принишк. Не їв, не пив, про нього вже, мабуть, і забули, але тут Сеня нагадав про себе обережним кашликом і тоненько заспівав:

Ha-лий ма-га-ти ста-кан ча-га-ю.

Бо я є-ге-ду у-їж-джа-га-ю,

Ha-лий ма-га-ти ста-кан ро-го-му,

Бо я є-ге-ду до при-йо-го-му.

Усі обернулись до Сені, дехто здивований, а дехто уже й собі хотів підтягнути забутої пісні, і тільки Ілько Калапиндер чогось раптом скипів і визвірився:

— Мати, мати! Ти хоч би могилу її одвідав, а то тільки язиком плещеш. Сказав би, що стидно...

— Що? Кому стидно? — не второпав Сеня. — Мені? — показав на себе пальцем.

— Тобі, тобі, а кому ж?

— Та я, коли хочеш знати...

— Я ж кажу, язиком тільки. Інших повчати. А сам? На себе подивись.

— Що — на себе?.. — Сеня підвівся з-за столу. Він не ждав такого відвертого нападу і через те розгубився.

— От і подивись. І сестрі поїдь покажися. Хай знає. Але ж ти не поїдеш.

— Я?

— Ти, ти, — повторив Ілько.

— Та я поїду зараз же! — гримнув Сеня. — Зберуся й поїду.

— Ну-ну, подивимось.

— При свідках тобі кажу!

— Дивись, не спізнися на поїзд.

— Ша, хлопці, ша, — пробували їх заспокоїти, та Сеня був уже коло дверей. Випростався, розправив плечі і, стиснувши кулаки, сказав:

— Шо ж, веселіться і прощавайте!

Він рушив до себе швидким і незграбним кроком — ніби через колоди переступав.

Вдома Сеня став біля ліжка навколішки, дістав з-під нього старого, ще парубоцького чемодана з облупленими нікельованими ріжками, відкрив його — і звідти війнуло на Сеню солодкуватим, як із давньої скрині, пліснявим духом. Він закрив чемодана й сів — як і годиться на дорогу. Блукав очима по стінах, але вони були голі — ні за що й окові зачепитися, хіба за павучка.

І Сеня сказав йому, павучкові:

— Це б і тебе взяв із собою. Але одірви тебе від павутини — чого ж ти вартий без неї? Пропадеш.

Сеня сказав це лагідним, майже дитячим голосом. А потім узяв чемодан і вийшов на коридор. Ішов повільно, повагом — хай усі бачать, що він їде у рідне село. Да, їде! Розступіться, люди!

Дайте Сені зелене світло!

Повертався додому він пізно вночі. Останнім трамваєм. Нікуди Сеня, звісно, не їздив. Щоправда, на вокзалі він був: подивився на розклад руху поїздів, позаглядав біля кас, походив по перону... Ото і всієї поїздки. Тільки натомився. Так натомився, що якби розвантажив баржу, йому було б легше. У сто разів легше. Своїм коридором Сеня крався навшпиньки, і якби хто угледів звіддалік цю могутню вайлувату постать, що так боязко ступає на пальці велетенських ніг, то, мабуть, подумав би, що це істота з якоїсь далекої, ще невідомої нам планети. Але це був Сеня.

Він нищечком одімкнув свою квартиру і, не роздягаючись, так само тихо, щоб і ліжком не скрипнути, уклався спати.

Однак цієї ночі Сеня довго не міг заснути. Уже мовчав телевізор за стіною, не гули трамваї, лиш павучок ворушився у сітях, але Сеня не чув і його.

Хтозна, про що він думав. Тут не вгадаєш.

І Сеня не скаже цього нікому. А спитай, чи був він у своєму селі, — не збреше. Чого-чого, а брехати Сеня не вмів, та, мабуть, уже й не навчиться.

По секрету

Я й раніше чув, що Ялена Горобчиха така: де не посій, там і вродить. Не сидиться старенькій удома, все в мандрах та в мандрах, скрізь треба їй побувати, всього набачитись. І стільки вона того світу об’їздила, що нічим ти Ялену вже не здивуєш.

«Та вона ж недавно в самісінькій Германії була, — розказували мені в селі. — Бач, скоро вісімдесят стукне, а не беруть її ні літа, ні хвороби, крутиться ще, як дівка».

«А вдягається як! Куфайку чи плюшку і не показуй Ялені Горобчисі, у неї плащі та пальта, вовняні кофти та чоботи хромові. А в хустку квітчасту як викутається, то й не впізнаєш Ялену, молодиця, та й годі, і щічки навіть червоні — кров у них грає, як вишнівка у бутликах».

«Видно, знає стара якісь відьмацькі секрети, бо що ж це виходить — усі люди як люди, а вона не з того тіста ліплена?»

Я в селі тепер буваю рідко, але ні-ні та й почую щось про Ялену Горобчиху, і то хай навіть якусь абищицю — продала корову та купила телевізора, зарубала курку-несучку, хату перекрила, зуби вставила, а про все те розказують люди, як про щось несусвітне. Чи то від заздрощів, що стара живе як сама собі хоче, чи звикли вже перемивати Ялені кістки і зупинитись не можуть.

Тому я не дуже вірив тим балачкам, аж поки не довелося ближче роздивитися на Горобчиху. От чого вже не ждав — того не ждав. Знав, що старенька бідова, але щоб така!

Та й почалося все з дива. Спершу в моїй київській квартирі задзвонив телефон, і виявилося, що дзвонить мені не хто інший, як Ялена Горобчиха. Ну, я ніяк не міг уявити нашу сільську бабусю в телефонній кабіні. Пригадую, як моїй бабуні Прісці колись убгали в руки слухавку, щоб вона із сином своїм, Михайлом, побалакала, то нічого з того не вийшло. «Що ж я казатиму, як Михайла нема коло мене?» — дивувалась вона.

А Ялена Горобчиха пройшла Крим і Рим, то що їй телефон.

— Драстуй, Миколовичу, це я, впізнаєш? Ой не вгадуй, бо не вгадаєш. Баба Ялена з Ганжилівки. Еге, баба Ялена, кажу, Горобчихою дражнять, щоб ти довго не думав... Картоплю я продавала в Києві, а як їхала, то батько твій теліфона дав, щоб, може, переночувати чи що, як така