Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

– Облиш, Дем’яне, ми ж звичайні радянські люди, як не крути! А тому на роботі говоримо виключно про відпочинок, тоді як на відпочинку…

– Про роботу, – сумно зітхнув Нілов.

– Ну от, бачиш! Тому-то наш дорогенький Вольдемар просто не може мислити по-іншому. Чи я не правий?

– Правий ти, Людвігу Альфредовичу, правий як завжди.

– Та ні, не завжди…

Завлаб гидливо поморщився, зітхнув і додав:

– Якби я був завжди правий, то ми б із вами, товариші, не перебували зараз в такій жорстокій дупі. Оце дружина на минулому тижні принесла той модний роман Булгакова, який тепер усі читають… «Майстер і Маргарита». Так-так, він, він…

– Його вже давно усі читають-перечитують, – зауважив Печорін настільки обережно, щоб у жодному разі не образити Кудріна.

– Це ті науковці, які мають літературні прізвища, читають-перечитують давно, а я от і досі читаю по першому разу, – повчальним тоном зауважив господар дачі. – Отож мушу зазначити, що тематично романчик цей дуже підходить до сьогоднішнього свята Великодня. І мало не вчора я вичитав там одну дуже цікаву фразу: «Прокуратор ніколи не помиляється, але цього разу схибив»[48]. Отак само і я: завжди правий – але цього разу схибив… Причому не тільки з цією клятою Павлиною, але і з нашим Есенбогою. Тому хоча за законами математики «мінус» помножений на «мінус» дає «плюс» – в нашому випадку такого не сталося. Отак от…

– Прикро! – зітхнув Нілов.

– Ще б пак…

Це була правда чиста й міцна, немов той медичний спирт, що пішов на продукування «напою богів», який Кудрін зараз розливав по келихах, стомлено, по-старечому крекаючи. Все починалося торік, причому попервах зовсім не виглядало загрозливим. От хіба що відсотків на двадцять, не більше. Але ж хто тоді міг передбачити, що на них усіх чекає!..

* * *

Коротше кажучи, приблизно торік заступник директора ІЕЗ імені Патона, який курував «паяльний» напрям в діяльності інституту, раптом викликав Людвіга Альфредовича до себе «на килим». Від замдиректора Кудрін повернувся засмученим і на терміново скликаній нараді повідомив наступне: оскільки бюджетне фінансування науки постійно скорочується, дирекція вирішила оптимізувати структуру провідного наукового закладу Національної академії наук України відповідно до вимог часу. Оскільки у складі ІЕЗ існують одразу ж відділ технології паяння № 29 та лабораторія високотемпературного паяння № 32, їхнє злиття або ж скорочення меншого з підрозділів (себто лабораторії) видавалося кроком цілковито логічним. Отже, завлабу Кудріну пропонувалось якнайшвидше довести дирекції, що його підлеглі недарма їдять свій хліб.

Головним козирем на користь подальшого розвитку лабораторії Людвіг Альфредович вважав те, що їхній провідний інженер Есенбога ось-ось мав захищати кандидатську дисертацію. Коли це станеться – у складі лабораторії можна буде створити третю групу під керівництвом новоспеченого ка-те-ена. А три групи інженерів – це вже мініатюрний відділ… Тоді можна буде подумати про наступні кроки: по-перше – сам Кудрін мав би нарешті доопрацювати матеріали власної докторської дисертації, що вже багато років відкладалося до кращих часів; по-друге – інженер Сивак ставав черговим кандидатом у дисертанти.

Цікаво, у кого б язик повернувся назвати подібні кроки хибними?! Перспективи усім здавалися вельми непоганими. І в цей самий момент завлаб припустився помилки, що згубно вплинула на весь подальший перебіг подій. Почалося з того, що наступного ж понеділка з Президії Національної академії наук України завлабу зателефонував один із старих «патонівців» – колишній заввідділом Буштинець:

– Вітаю, Людвігу Альфредовичу. Тут мені сорока на хвості принесла, ніби у тебе неприємності з дирекцією назріли? Ну так, все вірно: тепер це називається дуже красиво – «оптимізація структури на вимогу часу». Звучить і справді нічогенько, можна погодитись… Але суть кепська, як не крути. До речі, Людвігу Альфредовичу, я тебе розумію, як ніхто інший: оскільки мені шістдесят стукнуло, хотіли на пенсію викинути – то я ледь ублагав, щоб цього не робили. Ледь-ледь залишили, тільки попередили: мовляв, дивись там, Вікентію Пилиповичу, працюй на благо вітчизняної науки так, щоб ніхто не пожалів про твоє подальше перебування на посаді.

Відверто кажучи, завлаб щосили намагався зрозуміти, куди хилить його співрозмовник. Але оскільки всі розумові потуги виявилися марними, а подібних загравань Кудрін терпіти не міг, то зрештою запитав прямо, куди хилить Буштинець. На що той зробив аж надто «смачну» пропозицію, відмовитися від якої міг би лише останній ідіот:

– Все просто, Людвігу Альфредовичу! Все просто як двічі два – чотири. Є тут у мене жіночка знайома. Інженерка-металознавиця передпенсійного віку, прізвище має Кузюра, ім’я та по батькові – Павлина Авксентівна. Її старший син хоча й не рибалка-любитель, але ж заповзятий мисливець. Все відповідає твоїм критеріям відбору персоналу… Облиш, Людвігу Альфредовичу, про твою примхливість знають навіть тут у нас, у Президії НАНУ, отож давай без церемоній. І між іншим, Павлину Авксентівну цю ти візьмеш не просто так, а з фондом зарплати… Отож і думай, зголошуватися на це чи ні? Бо як зголосишся – буде твоїй лабораторії суцільний профіт.

Що ж, в теорії все виглядало дуже добре. Міряючи людей на власний аршин, Людвіг Альфредович вважав, що чудернацькі прізвище та ім’я від народження пробуджують в людині нестандартне мислення. Додатковим бонусом в його очах було захоплення риболовлею – це мало б свідчити про глибинний зв’язок з природою. Оскільки ж Павлину Авксентівну «зісватали» аж на рівні Академії наук та ще й «у посаг» їй дали фонд зарплати – запідозрити щось недобре Кудрін не мав ніяких підстав.

Але чого точно ніхто не міг передбачити – то це яка «гримуча суміш» вийде з дуету нової співробітниці й аспіранта Есенбоги. До Віліана Арленовича завлаб завжди ставився дуже прихильно з двох причин. По-перше, його прізвище не тільки мало турецьке коріння[49], але й нагадувало про відомого на весь СРСР автора[50] кількох монографій з проблематики високотемпературного паяння. По-друге, Віліан Арленович був фанатом особливого різновиду риболовлі – зимової підлідної. Він навіть брав участь в якихось змаганнях з цього виду активного відпочинку, причому небезуспішно. Тому згадуючи аспіранта, Людвіг Альфредович завжди і з незмінною повагою промовляв:

– Нема нічого дивного в тому, щоб погожої літньої днини порибалити хоч на бережку, хоча б з човна. Але щоб мерзнути взимку на кризі, коли ти відкритий усім вітрам!.. Та це ж яку силу волі треба мати, га?! І при тому якщо озеро чи, скажімо, ставок вкритий товстелезним льодом, риба може задихнутися. Отож такі унікуми, як Віліан Арленович, можна сказати, рятують природу. Хоча й не без користі для себе, ясна