Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

Саме в розпорядження Есенбоги й було вирішено передати «креатуру товариша Буштинця», як Людвіг Альфредович називав поза очі Павлину Авксентівну. Мініатюрна група у складі аспіранта й інженерки передпенсійного віку – це, звісно, ще та «виробнича одиниця». Оскільки до захисту дисертації лишалися лічені місяці, Віліан Арленович буквально по маківку зосередився на підготовці до цього відповідального процесу й жодної госптеми не вів. Таким чином, жодною корисною справою Павлина Авксентівна практично не займалася. Попервах вона постійно відвідувала наукову бібліотеку Інституту електрозварювання, звідки приносила одну за одною книжки з кристалографії, які демонструвала всім і кожному, немов мисливець, що повернувся з африканського сафарі. Коли ж це їй нарешті набридло, несподівано зайнялася інтригами.

Протягом наступного півріччя «креатура товариша Буштинця» успішно пересварила між собою половину лабораторії високотемпературного паяння. Першою очевидною жертвою Павлини Авксентівни стала секретарка-машиністка Натуська, яка звільнилася після гучного скандалу і привселюдного обзивання нової співробітниці спочатку «лахудрою по металу», а потім просто «металохудрою». Та про що там казати, коли такий веселун, як Дем’ян Лукич Нілов особисто заборонив Кузюрі перетинати поріг двокімнатного приміщення, в якому хазяйнувала його група!..

Не залишився поза увагою інтриганки навіть зварювальник дядя Юра: «металохудру» обурювало, що він йде з роботи близько 16:00, аби встигнути на Мотовилівську електричку. А те, що пенсіонер живе у чорта в зубах, негідницю не обходило… Її спроба дисциплінувати «майстра – золоті руки» завершилася справжнім розносом в кабінеті Кудріна. При цьому навіть крізь ретельно зачинені двері долітали скрикування завлаба:

– Ви мені дядю Юру не чіпайте!.. Облиште це!.. Його сам академік Патон знає та цінує!.. Облиште це категорично, дуже прошу!.. Від дяді Юри користі на порядок більше, ніж від вас!.. Я двічі не повторюватиму!.. Ви інтриганка, товаришко Кузюра!.. Ваша поведінка не витримує жодної критики!..

Після цього Павлина Авксентівна нібито заспокоїлась. Але, як невдовзі з’ясувалося, то був лише затишок перед справжньою бурею. Адже коли аспірант Есенбога нарешті успішно захистив дисертацію та почав входити в курс поточних справ лабораторії, дуже швидко з’ясувалося, що новоспечений кандидат технічних наук разом з «металохудрою» почали активно «копати»… під самого Людвіга Альфредовича!

Оскільки увійти у володіння Нілова не було жодного шансу, новоспечений «слідчий дует» взяв у розробку групу Печоріна. Як і вся лабораторія, Віліан Арленович прекрасно знав, що через погані стосунки з дружиною «Піцунда» часто випиває на робочому місці. Більше того, він потихеньку привчив зазирати на дно чарки лаборанта Рачка… Оскільки ж періодично ставалися затримки зарплатні, то щоб дістати гроші на випивку, парочка п’яничок винесла поза межі інституту й продала на радіоринку деякі прилади.

З іншого боку, також ні для кого не було секретом, що після звільнення Натуськи єдиним, хто друкував на машинці хоча й чотирма пальцями, але з пристойною швидкістю, був інженер Сивак. Він же, до речі, дуже допоміг Есенбозі в останні місяці перед захистом… Але знов-таки всі знали, що Спартак передруковує на машинці свої фантастичні опуси, в написанні яких молодий чоловік досягнув явних успіхів.

Таким чином, усім підлеглим Вольдемара Савича «слідчий дует» запропонував звести наклеп на Людвіга Альфредовича, який нібито покриває торгівлю майном своєї лабораторії з боку «Піцунди» та Рачка, а також друкування інженером Сиваком – тільки уявіть собі – «антирадянської літератури»! Таке безглузде обвинувачення так роздратувало Спартака, що зазвичай стриманий молодий чоловік дозволив собі наступний випад на адресу старших за віком людей:

– Ви що, перепрошую, обидва на голову заслабли з якогось переляку?! Що за «антирадянську» літературу я можу друкувати, коли Радянський Союз накрився мідним тазом у серпні дев’яносто першого року?! Віліане Арленовичу, Павлино Авксентівно, отямтесь, прошу! Подивіться навкруги й визнайте, що надворі у нас тепер зовсім не розвинений соціалізм, а адміністративно-бюрократичний недокапіталізм, який ми все ладнаємо, ладнаємо й ніяк до пуття не доведемо!..

– Це відмовка! Ти друкуєш огидну антирадянщину – мене не піддуриш, я твої чернетки сама на власні очі читала! Ти мені зуби не забалакуй!.. – не здавалася Кузюра. Есенбога ж додавав із суворим виразом на обличчі:

– Ти, Спартаку, даремно затіяв це. Ми праві якщо не за назвою, то за суттю. Кінець кінцем, Служба безпеки України розбереться, як назвати те, що ти робиш. Суть же справи явно прогнила – бо ти друкуєш на машинці нашої лабораторії те, що не має відношення до її профілю діяльності. Й робиться це з відома та за підтримки нашого завлаба. Це факт, і запевняю, що СБУ з ним розбереться, дасть належні оцінки, а тебе виведе на чисту воду.

– Якщо, звісно, не допоможеш нам поставити на місце завлаба товариша Кудріна, – впевнено мовила Кузюра.

Та попри усі погрози, допомагати «слідчому дуету» письмак-любитель відмовився, внаслідок чого був занесений у «чорні» списки.

Втім, насамперед нерви здали у лаборанта Рачка, який після кількох напружених «слідчих» розмов написав заяву на звільнення. Природно, Кудрін спробував розібратися, чим спричинений його демарш, – і лише за голову схопився від ретельно приховуваних раніше речей, що раптом відкрилися йому в усій своїй мерзоті! Особливо велике враження справила на нього відверта бесіда з новоспеченим ка-те-еном, оскільки Есенбога заявив відверто й не криючись:

– Ви собі як хочете, Людвігу Альфредовичу, але керувати нашою лабораторією за теперішніх умов ви неспроможні. Доказом цих моїх слів є масові відмови виробничників від напрацювань наших фахівців у царині високотемпературного паяння лопаток для авіадвигунів. Наші машинобудівники вважають за краще купувати готову продукцію, наприклад, у «Pratt & Whitney»[51], – бо це, з їхньої точки зору, дешевше та надійніше. В такій ситуації найкращим виходом для всіх нас було б, якби ви достроково вийшли на пенсію, а лабораторію високотемпературного паяння очолив би я. Другим же розумним кроком стало б наше приєднання до паяльного відділу ІЕЗ. Адже наше самостійне існування не є виправданим.

– Та що ви таке кажете, Віліане Арленовичу?! – обурювався у відповідь завлаб. – Як це – не виправдане?! Що за дурість?! Хто вам навіяв подібні нісенітниці?! І від кого я це чую – від нашої надії?! Від того, кому були забезпечені всі умови для захисту дисертації?! Та це ж ні на що не схоже!..

Наслідки були вельми сумними. Віліану Арленовичу та Павлині Авксентівні довелося звільнятись за власним бажанням. Відповідним чином скоротився не тільки фонд заробітної плати їхньої лабораторії, але й зменшилася кількість співробітників із вченим ступенем. Причому не треба забувати, що все це відбувалося на тлі подальшого скорочення виробництва, закриття промислових підприємств і, відповідно, звільнень робітників. Хоча минулорічні президентські вибори виграв «червоний директор» Кучма – навести в країні лад протягом місяця, згідно