Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

видавалося перехопити підпитого чоловіка по дорозі додому. От тільки як же ж вирахувати, якою саме дорогою вертатиметься відставний «солдат Великої Вітчизняної»?! Аж надто невизначеними були ці варіанти…

Значно надійнішим варіантом зустрічі був візит до міліційної дільниці: Миргород – містечко невеличке, де всі знають одне одного. Тим паче, тут знали й любили її Едуарда Рустамовича! І ті ж міліціонери його неабияк поважали, бо потрапивши до них навіть п’яним «в устілку» – ветеран ніколи не потрапляв до «мавпятника» разом з різною наволоччю, а відсипався в окремому, більш-менш пристойному приміщенні.

Зовсім уникнути подібного фіналу пиятик ніяк не вдавалося: Едуард Рустамович п’янів вже на третьому чи четвертому келиху – причому завжди різко, з непередбачуваними наслідками, з жахливими «заносами» у повну неконтрольованість. Важко сказати, з чим це було пов’язано. Можливо, з його східним етнічним походженням, можливо, з іншими факторами… Та й неважливо це, якщо чесно! Бо в будь-якому разі, 3–4 чарки в тутешніх широтах знаменували хіба що початок веселого застілля, отож Василисі доводилося періодично розшукувати чоловіка по всьому Миргороду.

Добре, якщо він напивався вдома: тоді його хоча б не було потреби шукати. Але ж як бути з офіційними святами?! Давлетов мав що згадати з колишнього армійського життя, що підтверджували численні нагороди, зокрема іноземні. Його часто запрошували виступити перед молоддю. А завершувалося все завжди однаково. Причому скільки Василіса не застерігала організаторів торжеств – нічого не допомагало: вони просто не вірили, що після третього тосту (традиційно «гусарського» – «За баб-с!») бравий ветеран вже не сприймає дійсність адекватно. Звідси й фінал, щоразу один і той самий, один і той самий…

Але все ж таки, в яку «чорну дірку» зникає Едуард Рустамович, потрапляючи до місцевого відділку міліції?! Коли вчора ввечері він не повернувся додому, Василіса так і не лягала спати, а оббігала в пошуках чоловіка весь Миргород. Зокрема, до міліції навідувалася двічі. Як раптом сусідка повідомляє, що Давлетов, виявляється, «вже з ночі отаборився» у відділку! То як накажете зрозуміти цю загадку, га?..

Берег Десни, околиця села Пухівка, Київщина, 23 квітня 1995 року

Земля ще не встигла прогрітися достатньою мірою, тому вони сиділи за невеличким квадратним столиком на «дачних» складаних алюмінієвих кріслах. Людвіг Альфредович, як хазяїн дачі, розташувався посередині обличчям до річки. Зараз він був зайнятий тим, що розглядав довколишній пейзаж через наповнений «напоєм богів»[47] келих. Дем’ян Лукич прилаштувався на стільці праворуч, Вольдемар Савич – ліворуч, проте подібний спосіб розміщення гостей за столом ні про що не свідчив… Про це і було заявлено в манері жартівливій – наскільки дозволяла ситуація:

– Я запросив вас, панове, з тим, аби повідомити вам дуже неприємну звістку… Яку саме – ви, гадаю, й самі легко здогадаєтесь.

– Невже до нас їде ревізор?! – насмішливо вигукнув Нілов.

– Якби ж то… – Кудрін зітхнув, витримав невеличку паузу й видав скоромовкою: – Нам дається рівно один рік, не більше й не менше, аби виправити стан справ у нашій лабораторії. Якщо ж не зможемо зробити цього – нас просто ліквідують.

– Саму лабораторію? Як штатну одиницю?

– Так, Дем’яне Лукичу. І хоч як прикро мені говорити подібні речі, але в такому разі вийде, що звільнення не тільки Павлини Авксентівни нічого не вирішило, але й «самостійне плавання» всієї твоєї групи також. Хоча ви не пропадете, я вірю в тебе й у твоїх хлопців.

– Мабуть, що не пропадемо.

– Не «мабуть», а «точно». В тім-то й річ…

– Послухайте, товариші, ви це про що?! Невже ви збираєтесь теревенити про службові негаразди за святковим столом?! Та що ви, чес’слово!.. Давайте краще вип’ємо по першій.

Печорін простягнув до середини столу свій келих з «напоєм богів», елегантно затиснутий двома пальцями правої руки:

– Ну, який там заведено вимовляти перший тост на Великдень? «З днем народження Ісуса Йосиповича Христа»… Здається, так?

– Неук ти, Вольдемаре, – зітхнув Нілов.

– Що неук, то це точно. Хоча й кандидат технічних наук, при цьому ще й із «пушкінським» прізвищем, – підтримав колишнього підлеглого Кудрін. – Адже день народження Ісуса Йосиповича Христа – це Різдво, а воно святкується сьомого січня.

– Ет, авжеж, авжеж!.. – Печорін роздратовано ляснув себе в чоло, немовби комара долонею пришиб.

– А сьогодні у нас Великдень, на який Ісус Йосипович не народився, а воскрес. І тому сьогодні кажуть: «Христос воскрес!»

– На що відповідають: «Воістину воскрес». А тому годі гріти в келихи налите, давайте вип’ємо, – підбив підсумок Нілов.

Дзенькнули келихи.

Добре пішов «напій богів»!..

– Ну то що, зарізаємо?.. – Вольдемар Савич кивнув на велику паску, викладену на ідеально білу тарелю посеред столу.

– Шкода таку красу різати, – примружившись і нахиливши голову на плече, Людвіг Альфредович придивлявся до притрушеної кольоровим кришивом білої глазурі, що вкривала маківку паски. – І ще шкода, що моя мама не дожила до того, як ми Великдень почали справляти. Хоч вона була старою переконаною більшовичкою…

Кудрін трохи помовчав, примруживши очі, потім завершив:

– Але ж моя мама любила та цінувала усе прекрасне. Жодних сумнівів не маю, що навіть моя покійна мама, якби була жива, неодмінно б оцінила таку красу, як оця наша паска! А тому… А тому, товариші, я пропоную зарізати цю красу вже після третьої, га?.. Як ви?

– Я – «за», – Дем’ян Лукич потягнувся до полумиска з крашанками, вибрав собі червону та зелену й заходився ретельно очищувати їх від шкаралупи. – Я так сподіваюся, все це освячене?

– Ображаєш, – Кудрін теж взявся за крашанки.

– А де святили? Тут, у Пухівці?

– Знов ображаєш! У Києві, в соборі Володимирському. Там, кажуть, місце намолене. А тут, у Пухівці, що?.. Така собі сільська церковка.

– То це аж з Києва везли… – зітхнув Печорін.

– А ти як думав! «УАЗик» мені навіщо?! Всенощну з дружиною відстояли, продукти посвятили – і сюди… До речі, ось ще й ковбаска є. Теж освячена, пригощайтесь, не стидайтесь.

– І не ліньки тобі, Людвігу Альфредовичу, було до Києва й назад ганяти?

– Мені для вас, друзі мої, нічого не шкода.

– О-о-о, так… Дякую, – кивнув Нілов, який уже встиг віддати належне крашанкам і тепер «озброївся» кавалком ковбаси.

– Ну що ж, друзі мої… Як то кажуть: «Между первой и второй перерывчик небольшой», хіба ні?..

– Ти, Людвігу Альфредовичу, господар, тобі й наливати.

Випили по другій чарці «напою богів». І тут Печорін таки не втримався від дошкульного запитання:

– А коли ми зараз третій тост питимемо, як водиться, за жінок – то можна, я не питиму за Павлину Авксентівну?..

– Вольдемаре, ну і хто тебе за язика тягнув?! – відчайдушно