Борис Дмитрович Грінченко - Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко

Одміна його зна, думаю собі, що воно за концерт! Одначе, прочитавши газету, бачу, що там грають і співають, – ну, то можна й слухати.

А почому ж там платять? Є місця по півкарбованця і по карбованцю й по два. Ото вже саме панські, як по два.

А де ж це воно є? Написано: «в залі дворянського собранія». Це ж, мабуть, там, де пани-дворяни збираються… то я ж знаю, бо колись туди сам до призводителя дворянського доступався за громадською справою. Чого ж мені ще й шукати? Ото и моє – де пани, там і я.

Ну, поки ще рано, то вернувся на квартиру до знайомого чоловіка, дещо розпитався, куди та як у те собраніє йти, та, діждавшися того вечора, й простую туди. Підходжу до великого того дому, – от, що, знаєте, позад собору, аж там уже перед дверима народу-народу – тиск! Раз у раз тії хвалітони[195] під’їздять та все туди, та все туди! Це ж буде тіснота така, що й києм не протиснеш.

Ну, думаю, голубе, держись цупко, бо тут, гляди, ще дужче завихорить, як на машині в первому класі! Та так сміливо слідком за одним паном у ті ж двері.

Тільки вступив, коли якесь лакейське опудало зараз мене за руку хап!

– Ти чого сюди?

– Не хапай, – кажу, – не поспішайсь! – та одвів його руку та й подався собі.

Іду далі так, як мені сказано, коли справді сидить за столом якась панночка і білети продає. Підійшов і собі.

– Дозвольте мені, коли ваша ласка, білет!

– Нєту, – каже, – всі попродала, тільки в первих рядах єсть.

– Отого ж мені й треба – первого ряду, – давайте його мені.

– Два рублі, – каже.

– Дарма, – відказую, – давайте! – та й подаю їй два карбованці.

Взяла гроші й дала білета.

Там пани ще роздягаються, ну а я собі був у чумарчині, то так просто й пішов у ту залу, – не питався й куди, бо мені вже розказано, де повертати.

Як увійшов, то тут уже – не буду брехати – таки стало мені дуже моторошно.

Хата така здорова, як клуня[196], та де! ще більша!.. та вся блищить, – ну, незистино ще дужче, як у церкві!.. А повнісінько стільців наставляно… народ вештається, та все пани та пані, – які сидять, які ходять… Зроду-звіку не бачив такого, – якби не намірився йти, то, мабуть би, вернувся, а то що дуже вже затявся.

– Держись цупко! – знов кажу собі та все посуваюся, та все посуваюся помалу проміж панами та проміж стільцями, до свого первого ряду ціляючи… Та ще ті панії з довгими хвостами, – ну їй же ти Богові моєму, – одній так у той волок[197] уплутався, як парубок у гарбузиння, – мало не впав… Щось мені за це й сказано, та не розібрав… Дивляться на мене всі та дивуються, одначе пускають… Помалу протюпав я до того первого ряду, знайшов свій сьомий номер та й сів. Біля мене нікого нема, – тільки геть-геть двоє якихся так, як я, у первому ряді сидять.

Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на ті здоровенні патрети[198], що по стінах, та на той хортоплян[199], що грають на ньому… А позад мене усе шамотаються[200] пани, усе шамотаються, і вже чую, що щось, мабуть, про мене гомонять, бо раз у раз: «Смотри! Смотри!» Зирнув я так трохи через плече, – коли пани купками позбивалися, гомонять та на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разів зо два та й став коло мене.

– Мужичок, – каже, – ти не туди попав.

– Ні, туди, – ось у мене й білет є, – відказую, а сам собі думаю: точнісінько, як і на машині.

– То що, що білет, – каже, – то дарма, а можна тут сидіти тільки тому, хто в панській одежі, а в мужичій – ні.

– Хіба, – доводжу, – одежа слухає? Адже люди!

– Та люди – люди, та тільки не в такій одежі. Це дворянське собраніє, так мужикам не годиться.

Дошкулив він мене. Стривай же ти, думаю, – загну й я тобі карлючку. Та й питаю:

– А хіба, – кажу, – пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?

А він собі круть та й побіг од мене, нічого не сказавши.

Біжи!

Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, – здається, той лакей, що одежу з панів ізнімав. Прийшов:

– Мужичок, уставай, іди!

– Чого? – питаю.

– Нідзя, тут только господам можна, панам.

– Хто заплатив за білет, той тут і пан, – одказую. – Я заплатив, то й сидітиму.

– Іди, бо виведуть!

– Побачимо, – кажу. – Ви лучче йдіть до свого діла, – чого ви до мене причепились, як шевська смола[201]?

Побіг і цей тим слідом. Може, вже й годі, і покинуть? – думаю собі.

Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок[202] ганяє, аж засапавшись, аж стільці валя, – так поспішається. Прибіг та як зашипить:

– Вон отсюда!

– Ваше благородіє, – кажу, – ви на мене не кричіть, бо я гроші віддав так, як і пани.

– Взять його!

Тут де не взялись отой самий лакейчук та поліцейський. Ухопили мене та й ведуть. Іду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться.

Ну й сором же було проміж того панського натовпу йти! А вони, гемонські, ще й сміються!..

Коли це якісь паничі назустріч:

– За що ви його ведете: він же має білет.

– Не ваше діло, не мішайтесь у поліцейські діла! – загарчав хватальний.

Вивели мене в сіни, каже хватальний до солдата:

– Забери його в поліцію, – хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!

Повів мене солдат.

Ідемо вулицею – темно вже надворі, ліхтарі скрізь посвітилися. Пройшли трохи мовчки.

– А куди це ми йдемо? – питаюся.

– Хіба не чув? – одказує. – У поліцію йдемо.

А бодай би ти пішов круга-світа! – думаю собі, а сам питаю:

– Так хіба це ви й справді в поліцію мене ведете?

– А веду.

– А нащо?

– Бо звелено.

– А що ж у поліції буде?

– Закину тебе в темну, то переночуєш. Хіба не чув?

– Чув, – кажу. – А як переночую, то що буде?

– А тоді надзиратель буде тобі розказувати по-своєму.

– Що ж то воно: по-своєму? – питаю.

– Хіба не знаєш?

– Не знаю.

– Ну, то завтра твоя морда знатиме.

Як почув я те, то так мені мов окропом хто в обличчя линув,