Борис Дмитрович Грінченко - Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко

а далі й дух перебило. Зроду мене не бито, – хіба коли мати, як пустував малим, сторч ганчіркою вдарила. Це вскочив по самі вуха!

Ще помовчали. Тоді я й кажу:

– А що якби я зараз оце від вас та втік?

– Який швидкий! – одказує. – Помалу, бо попа звалиш.

– Ну, а якби таки втік? – знову я намагаюся.

– То я б тебе наздогнав і морду набив.

А щоб ти і в старцях щастя не мав за таке слово! – думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та треба терпіти, щоб не було гірше. А він на мене скоса позира та:

– Не оставайсь, не оставайсь позаду, – іди лиш попереду!

– Та я, – кажу, – й не зостаюсь, а я так собі думаю: що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?

– То тоді б, наздогнавши, морди не бив, а тільки узяв за шияку та таки й потяг би у поліцію.

– А якби два карбованці, то, може б, вам важко було бігти?

– Ні, не дуже… Ти багач, білети в первому ряді купуєш.

– Отож, що багато витратився я, – кажу. – Ні, а як два з половиною, то вже, мабуть, заважуть, мабуть, не підбіжите?

– Хто його знає… А що ж я надзирателеві казатиму?

– Скажете, що втік по темному, а ви зачепились, упали та й не наздогнали.

– Хто його знає… Давай три, то, може, й важко буде.

Виняв я три карбованці та укинув йому в руку.

А ми дійшли саме до темнішої вулички. Я й метнувся туди, – біжу, аж земля підо мною горить, аж дух мені забиває. Озирнувсь, – уже його в темному не добачу.

Тоді завернув у другу вулицю, чую – торохтить… їде звощик[203]. Підождав та так на нього й скочив.

– На станцію, та швидше! Чи вспіємо на поїзд?

– Поганятиму, то вспіємо.

– Так паняй[204] же!

Поки до станції, то все боявся, що спізнюся, а як увійшов у станцію, то вже не знаю, як і білета вхопив, як і у вагон ускочив.

І що ж би ви думали? Аж поки поїзд рушив, то трусився.

Не страшно мені тих поліцейських самих, та страшно тієї ганьби та зневаги.

Отак я того права добувався… та й не добувся…

Вернувшися додому, то й жінці довго не признававсь. А далі таки й сказав. Вона на мене мокрим рядном, що стільки грошей перевів.

– Тобі, – кажу, – байдуже, що з мене так назнущалися, тільки за гроші клопочешся!

– Так тобі й треба! – гримає, – не витівай абичого!

Ну, що ти їй казатимеш? То, як їхав, так аж плакала, а як цілий вернувся, так і байдуже, – аби гроші!

Та то б іще дарма, а то біда, що хоч я їй наказував, щоб нікому анітелень[205], одначе вона таки розказала про все своїй сестрі Хотині, а в тієї язик як лопатень[206], – так усі й довідалися.

Сміються тоді з мене: панського права, – кажуть, – добувався.

А воно й неправда: не панського, а таки людського.

Та де воно в нас є?

Олеся

Це було давно. Це було тоді, як нашу землю шарпали турки й татари, а гетьмани українські ходили з козацтвом одбиватись од ворогів.

Тоді на Волині було невеличке село. Воно заховалося в улоговині[207]. Круг його були ліси. В селі жили прості люди-хлібороби. Якби не татари, то їм жити було б непогано. А то часто й густо набігали татари. Вони грабували, палили й руйнували села. Старих та малих убивали, а молодих брали в неволю та й продавали рабами на тяжкі роботи туркам. Іноді гнали татари з України тисячі безщасних людей.

І цьому селу довелося зазнати лиха, але поки ще тільки один раз. Село заховалося в лісах, і знайти його було не легко.

Край села стояла невеличка хатка. Біля неї пишався рясний садок. У садку гули бджоли. Там була пасіка.

У хатці жив старий дід Данило. Колись він козакував, був у неволі турецькій, але визволився відтіля. Тепер жив дома, пасічникував. Жінка його давно вмерла. Він прийняв до себе двоє сиріт: дівчину Олесю та хлопця-стрибунця Михайлика. Олеся вже була величенька дівчина, років шістнадцяти.

Дід був щасливий з дітьми, а діти були щасливі з ним. Діти так любили, як дід розмовляв з ними. Він розказував їм про турецьку та про татарську неволю. Оце, було, сидить дід у пасіці, робить що-небудь, граблі чи ще що. Михайлик-стрибунець і собі щось тут майструє, і дівчина Олеся з шитвом сидить. Сонце сяє, пташки щебечуть, бджоли гудуть. То оце Михайлик:

– Розкажіть, дідусю, про неволю турецьку.

А дідусь:

– Та я вже розказував, – ти ж чув. Ще й не раз, – хіба тобі мало?

А Михайлик та Олеся:

– Ще, ще, дідусю! Так гарно слухати!

І дід починає оповідати, а діти слухають і очей не зведуть з його. Олеся схилить чорняву головоньку на руку, а Михайлик-стрибунець уже не стриба, а теж сидить, слуха. А дід розповіда, як був він на турецькій каторзі:

– Три роки вибув я на каторзі турецькій, прикований до місця. Так от за поперек узято ланцюгом та й приковано. Сидіти можна, і встати можна, і лягти, а піти – ні. А каторга – це корабель такий. Там гребли ми веслами, женучи судину. А за те наші голі спини раз у раз доглядачі списували нагаями[208] та колючою червоною таволгою[209]…

– А нащо їх списували? – питає Михайлик.

– А щоб ми швидше гребли… Як здасться туркові, що помалу робимо, дак ото й покропить нам голі спини.

– І кров текла? – скрикує Михайлик.

– Текла, – каже дід.

– Я б їх усіх повбивав, тих татар та турків проклятих! – погукне хлопець, стискаючи кулаки. Олеся нічого не скаже, тільки все обличчя їй зблідне. А дід далі:

– Покалічено тоді мене добре. А вже що годували погано бусурмани: цвілими сухарями та смердючою водою!. За таким життям уся сила пропала, бо мене ще й порубано трохи, як у бран[210] брато. Ну, то як визволили мене козаки – не здатний я вже був козакувати. Вернувсь я додому. Тут я ваших батьків зазнав: і твого, Олесю, і твого, Михайлику. Ви були сусіди. Тільки Михайлик був ще тоді дуже малий – років зо два йому було. А тобі, Олесю, вже років із сім було, і ти бігала вже швиденько. Жили ви гарно. Коли це набігла татарва… Що тут казати? Одбивались ми завзято, та нічого не вдіяли. Село татари спалили, багато людей повбивали,