Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

кинути. Його огорнув смуток, немов він покидав рідний дім і сім’ю. Він глянув на рукописи в кутку кімнати. Так, він покидав їх, своїх бідних, знеславлених дітей, що їм ніде нема притулку. Він почав гортати їх, читати окремі уривки, улюблені місця. «Казан» він ушанував навіть читанням уголос, так само й «Пригоду». «Радість» - останній його твір, тільки вчора закінчений і покладений у куток, бо не було грошей на марки,- здобув найвищу його похвалу.

- Нічого не розумію,- пробурмотів він.- Чи, може, редактори нічого не розуміють? Тут, здається, все гаразд. Вони щомісяця друкують куди гірші твори. Та, власне, все, що вони друкують, гірше,- ну майже все.

Після сніданку він поклав друкарську машинку у футляр і заніс її в Окленд.

- Я винен вам за місяць,- сказав він агентові в прокатному пункті.- Але передайте завідувачеві, що я стаю на роботу і через місяць сплачу борг.

Поромом він переїхав до Сан-Франціско і пішов у посередницьке бюро по найму.

- Згоден на всяку роботу, хоч би й чорну,- звернувся він до службовця. Тут увійшов чоловік, одягнений дещо претензійно, як от, бува, декотрі робітники, що мають нахил до гарної одежі. Службовець заперечливо похитав йому головою.

- Невже нікого нема? - запитав прибулець.- Але мені до зарізу треба сьогодні когось знайти.

Незнайомець глянув на Мартіна, а Мартін, глянувши в свою чергу на його одутле, безбарвне лице, пристойне, хоч і нездорове, одразу впізнав сліди нічної гулянки.

- Шукаєте роботи? - спитав незнайомець.- А що вмієте робити?

- Усяку чорну роботу, знаю морську справу, пишу на машинці, тільки не стенографую; можу їздити верхи, одним словом, беруся за все,- відповів Мартін.

Незнайомець кивнув.

- Це мені подобається. Мене звуть Доусон, Джо Доусон, і я шукаю собі помічника в пральню.

- Таке не для мене,- Мартін посміхнувся, уявивши, як він прасує тонесеньку жіночу білизну. Але Джо Доусон йому сподобався, і він додав: - Я тільки просту білизну вмію прати,- навчився на морі.

Джо Доусон на хвилину задумався.

- То, може, ми порозуміємось? Ви вислухаєте мене?

Мартін і собі кивнув головою.

- Це маленька пральня, за містом, при «Гарячих джерелах» - тобто при готелі. Робітників двоє - майстер і помічник. Я - майстер. Вам не треба буде за мене працювати, але доведеться мене слухати. Ну, то як, хочете скуштувати цієї науки?

Мартін подумав. Перспектива була спокуслива. Кілька місяців попрацювати, і він мав би час собі вчитися. А він може і працювати й учитися на совість.

- Добрі харчі й окрема кімната,- сказав ще Джо.

Це вирішило справу. Мати окрему кімнату, де можна без перешкоди допізна палити газ!

- Але робота пекельна,- додав Джо.

Мартін погладив свої випнуті м’язи.

- Мені до роботи не звикати.

- Тоді гаразд,- сказав Джо і взявся за голову.- Тьху, чорт. І досі в очах темніє. Ледь бачу. Вчора геть усі гроші пропив... Геть до решти. Умови, значить, такі: платня на двох - сто доларів, харчі й помешкання. Я одержував досі шістдесят, а мій помічник сорок. Але він знався на роботі. Ти ж зовсім зелений. Попервах мені доведеться багато робити за тебе. Тож ти почнеш з тридцяти, а там дійдеш до сорока. Я не обдурю. Як тільки почнеш виконувати всю свою роботу - одержуватимеш сорок.

- Згода,- сказав Мартін і простяг Джо руку.- А як з авансом на проїзд та інші витрати?

- Усе просадив,- сумно відповів Джо, знов беручися за голову.- Тільки й лишилося, що квиток назад.

- Зате в мене нічого не лишиться, як заплачу за житло.

- А ти плюнь і не плати,- порадив Джо.

- Ні, не можу. Я винен рідній сестрі.

Джо протяжно свиснув і глибокодумно зморщив лоба.

- У мене ще є трохи, щоб хильнути,- мовив він.- Ходім, може, щось і вимудруємо.

Мартін відмовився.

- Водичкою перебуваєшся?

Мартін кивнув головою, і Джо жалібно озвався:

- От якби й мені так, але ніяк не можу. Коли цілий тиждень гаруєш, як проклятий, мимоволі нап’єшся. Якби не пив, то давно б уже перетяв собі горло або готель підпалив. Але я радий, що ти сидиш на воді. Так і надалі.

Мартін бачив, яка величезна прірва лежить між ним і цим чоловіком,- прірва, що її утворили книжки,- але йому неважко було перейти на той бік. Усе життя він прожив серед трудящого люду, і товариськість стала його другою натурою. Питання про переїзд, надсильне для важкої голови Джо, він розв’язав сам. Свою валізу він пошле до «Гарячих джерел» багажем по квитку Джо, а для себе має велосипед. Туди сімдесят миль. Тож він поїде в неділю, а в понеділок уранці стане до роботи. А поки що піде додому і спакується. Прощатися йому було ні з ким. Рут і вся її родина виїхали на літо до Сієрри, на озеро Тахо.

До «Гарячих джерел» Мартін прибув у неділю ввечері, стомлений і закурений. Джо бурхливо висловив свою радість. Обгорнувши собі голову мокрим рушником, він працював цілий день.

- Шмат білизни лишився ще з минулого тижня, коли я ото їздив по тебе,- пояснив він.- Твій багаж прибув справно, стоїть у тебе в кімнаті. Та й важке ж, хай йому біс! Що там у тебе таке? Бруски золота, чи що?

Джо сидів на ліжку і дивився, як Мартін розпаковує валізу. Це, власне, була не валіза, а ящик з-під продуктів, що за нього містер Хігінботем здер з Мартіна півдолара. Приладнавши до ящика дві мотузяні ручки, Мартін перетворив його у щось схоже на валізу. Витріщивши очі, Джо дивився, як після кількох пар білизни й сорочок Мартін почав виймати із скрині книжку за книжкою.

- І то так книжки аж до споду? - спитав він.

Мартін кивнув головою і взявся розставляти книжки на кухонному столі, що правив за умивальник.

- Ну й ну! - вихопилось у Джо. Потім він помовчав трохи, очевидно, якусь думку зважуючи, і нарешті сказав: - Слухай, а до дівчат ти... дуже охочий?

- Ні,- відповів Мартін.- Поки не брався за книжки, то бувало. А тепер нема часу.

- Ну, тут не