Олександр Петрович Казанцев - Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це, наскільки я пам'ятаю, виявився найдавніший на Землі календар, — згадав Вуд.
Богатирьов усміхнувся:
— Так, календар Тіагуанако і найдавніший і… найдивніший.
— Так, так! — пожвавішав Вуд. — Я пам'ятаю, що рік там налічував чомусь не триста шістдесят п'ять днів, а двісті дев'яносто днів. І місяці були — десять по двадцять чотири і два по двадцять п'ять днів.
— Неземний календар! — вигукнув Олекса.
— А ви не пам'ятаєте, — спитав Богатирьов, — перші дані радіолокації Венери, проведеної радянськими вченими ще тисяча дев'ятсот шістдесят першого року?
— О, ще б пак! — відповів Керн. — Період обертання Венери було визначено трохи більше ніж у дев'ять земних діб.
— Нам пощастило уточнити це, — нагадав Богатирьов.
— О так! — кивнув головою Керн. — Дев'ять земних діб сім годин сорок хвилин і сорок вісім секунд.
— Отже, пам'ятаючи, що у венеріанському році двісті двадцять п'ять земних діб, скільки буде в ньому венеріанських днів?
— Двадцять чотири цілих, сто п'ятдесят сім тисячних, — хутко полічив Вуд.
— Не ціле число! — засмутився Богатирьов. — Капосний хвостик у сто п'ятдесят сім тисячних доби! І куди його подіти? При складанні календаря довелось би вводити високосні роки. Ану лишень! Скільки венеріанських днів буде, скажімо, в дванадцяти роках? — лукаво спитав Богатирьов.
— Це неймовірно! — вигукнув Керн.
— Полічили?
— Двісті дев'яносто! Точно!
— Бачте, як вдало! Доведеться для Венери лічити в десяти роках по двадцять чотири дні, а в двох роках — по двадцять п'ять днів. Мабуть, буде зручно.
— Сер! Та це ж календар Тіагуанако! — вигукнув Вуд. — Тільки малі цикли там зовсім не місяці, а роки! А великий цикл — цикл високосних років. У нас на Землі він чотирирічний.
— Як! На Землі, — зойкнув Олекса, — на давніх руїнах поблизу морського порту, яким користувалися сотні тисяч років тому, було збережено венеріанський календар? Це що ж? Жителі Венери так давно були на Землі? Були… І зникли?
— Ні, чому ж зникли? — спокійно сказав Богатирьов. — Марсіяни, що переселилися спочатку з Марса на Венеру, а потім з Венери на Землю, лишились на Землі.
— Де ж вони, Марсові діти? — запитав Вуд.
— Це просто неймовірно! — вигукнув Керн. — Мені лишається подякувати вам, сер, що я все ж таки не походжу від ненависної і потворної дарвінівської мавпи.
— Чи втішить вас, Аллан, що марсіянська мавпа, від якої усе ж таки походять ваші предки, була менш потворна?
— Слабка втіха! А куди ж поділась марсіянська цивілізація на Землі?
— Вона зникла, Аллан. Космічні переселенці втратили зв'язок з материнською планетою, здичавіли в тяжких, незвичних умовах іншого тяжіння, чужої атмосфери, перетворилися в первісних мисливців…
— Здичавіли! — вигукнув Вуд. — О, для цього потрібно зовсім небагато поколінь! Я знаю… я бачив… — Схаменувшись, він раптово замовк.
— Та я не бачив. Я не знаю і не припускаю цього, — рішуче заявив Добров.
— Бачиш, Романе, — обернувся до нього Богатирьов. — Мало хто знає ім'я свого прадіда. Навіть за наших умов зв'язок поколінь не такий вже міцний. Що таке цивілізація? Це індустріальна база, це бібліотеки, школи. Цивілізація, що продовжує себе, — це освіта. Уяви собі інопланетних колоністів, що переселилися. Вони не могли взяти з собою заводи для відбудови машин, для виготовлення палива. Вони не могли взяти з собою бібліотеки — скарбниці знань. Вже в другому, третьому поколіннях серед переселенців дедалі менше залишиться освічених. Усі їхні сили, всі здібності буде спрямовано на те, щоб вижити.
— Так… вижити, — задумливо повторив Аллан Керн.
— Виживали не найрозумніші, а найсильніші. Адже на Землі вони важили вдвічі більше. В умовах іншої біосфери. В умовах іншого життя, життя первісних мисливців, яким не потрібні були знання, скажімо, вже відомої тоді на Марсі теорії відносності. Їхній розум, зайнятий іншими турботами, грубішав…
— Можна мені нагадати, Ілля Юрійович, — вставив Олекса, — про дітей, яких виховували звірі. На Землі відомо з десяток таких випадків. Не виховані людьми змалку, ці діти вже не могли пізніше стати людьми, не сприймаючи навіть елементарних знань. Вони робилися дикі, хоч їхні батьки були цивілізовані. У великому масштабі це могло статися і з переселенцями.
— Так, могло, — підтвердив Богатирьов. — Проржавіли, зникли привезені колись машини, забуто було старовинні книжки, та й саму непотрібну мисливцям письменність. Усе змінилося в переселенців, окрім мозку, здатного до сприймання знань, та не обтяженого ними. Знадобилися сотні тисяч років, щоб «Марсові онуки», давно забувши про своє походження, знову піднялися сходами земної тепер цивілізації.
Олекса обережно взяв з Богатирьових рук скульптуру.
— То ось чому ти так загадково зрозуміла… сестра людей! — схвильовано сказав він.
— Так, — підтвердив Богатирьов. — Сестра по сонячному племені розумних істот, що з'явилися в зоні життя і розселилися по всьому довколасонячному просторові.
Розділ шостий
ДІТИ ЗЕМЛІ
Ураган розігнав важкі хмари. Шар високих хмар здавався дивовижним небом. На Землі тільки біля самого океану воно буває таке, коли сплющене Сонце, прорізуючи смугу хмар, розпадається на латунні половинки і розжарює жовтогарячі пруги хмар, перефарбовує на багрянець синяву.
На Венері весь небосхил був багряно розкішний, розцвічений у зеніті феєричною зорею неймовірно величезного, завжди невидимого Сонця.
Лемент захоплення вихопився в людей, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев», після закриття браузера.