Олесь Ульяненко - Жінка його мрії, Олесь Ульяненко

щоб він товаришував з Віктором? Порядна сім’я. Порядні люди. І скажи, що поганого у тому, що він стане голубим? Відкрий очі: у нього давно до цього йде.

– Блядь, що ти говориш...

– Зараз легше прожити голубим, - сказала Лада таким тоном, наче нагадувала: був висловухим селюком, ним і залишився.

На цьому майора знову понесло. Він тепер лежав під білою стелею лікарні, а санітарка з бородавчастим обличчям, синіми від гігієнічної помади губами витягувала з-під нього судно.

– Де я? - запитав нарешті майор і зрозумів, що не чує свого голосу.

8.

Лейтенант і його напарник перелазили через купу битої цегли. Напарник дряпався через весь цей індустріал зі спритністю навченої циркової мавпи. Лейтенант ледь встигав за ним.

– Холера, ну, ніяк не дадуть зайнятися ділом, - завів напарник. - Тільки почнеш, а тут якийсь умалишенний звалиться, як... ну... словом, на голову...

– Просто мана якась, - спробував пожартувати лейтенант. На го-рішніх поверхах одноманітних панельок, що нагадували безладне накопичення картонних ящиків, хтось увімкнув музику. Реп.

– Здорово, - прогугнявив напарник. - Де він окопався?

Крізь пробиту трактором діру, куди пролізла б більша частина Шулявки, вони побачили стіну будинку, обмальовану графіті. Була шоста ранку. Дощ висів хмарою, розмиваючи сміття, і сніг, і багнюку. Лишався один потрісканий бетон, червона цегла з чорними пуками зів’ялої трави. Спочатку сіріло, але тонка плівка світанку не проривалася, і скрізь ходили жовті відблиски, пар з розірваних труб та каналізаційних люків, і ще стояв якийсь нудотний запах спорожнілого міста; напрошувалася абсурдна думка, що ти ніколи більше не почуєш людських голосів.

– Марія там? - швидше сам собі сказав напарник, аніж запитав. Лейтенант подивився на його напівсонне обличчя з прогнутим кирпа-тим носом, і зараз його помічник ще більше нагадав маніяка або одинака кілера.

– Марі, - поправив його лейтенант.

І те, що вони побачили серед вузлів іржавої арматури, гнилих баків, порепаного бетону з дохлими щурами і залишками снігу, дійсно було вражаючим. На самій верхівці високого, під укіс зрізаного уступу стояла жінка у джинсовому костюмі з доладною і міцною фігурою, і сонце, що тільки-но вилізло з-за дахів, запалило червоним вином її волосся. Дійсно вона красива, - так собі вирішив лейтенант, але одна лише думка про Іву - і йому засмоктало під ложечкою, а серце забилося об ребра, дуже швидко. Він ліниво підняв руку і помахав Марі. Марі помахала у відповідь, стрибаючи на огризку стіни.

– Да-а-м, - причмокнув напарник.

– Ага. Розкатав губу, - байдуже сказав лейтенант, деручись купою сміття нагору.

Марі нетерпляче тупцювала на місці. Напарник зупинився, сказав:

– Яка ляля, - він не зводив очей з жінки.

– Ага. Тільки у ній є щось хлоп’яче.

– Може, тому і заводить.

– Ага, - підтвердив лейтенант байдужим і прозорим тоном.

Вони зайшли на протоптаний Марі майданчик. Сонце прорвало хмару дощу, і райдуга стала над районом, упершись краями в обидва кінці міста.

– Загадуйте, загадуйте, загадуйте бажання, - сміялася Марі радісно.

– Пива...

– Пива...

– Остолопи, - Марі витягла серветку, обтерла мокре обличчя. - Наш клієнт там один. Невже нікого іншого не було?..

– А у нас все так, - відповів лейтенант. - Ну і де той вальтону-тий? - Він демонстративно полазив простором очима, з кислою, теж робленою гримасою на обличчі. Поправивши пістолета, сказав:

– Всі на мітингу. За мера чи за якогось дідька народ бузує.

Відразу за визубом червоної цегляної стіни пролягала залізнична колія; одна рейка вивернута, інша стриміла, як вказівний палець. Лейтенанту стало нудно; його почало все дратувати. Він спіймав себе на думці, що, напевне, до пекла веде вивернутий розум і тупа прямота. Саме ця роздратованість логічно доводила, що треба йти і все тут.

– Не холодно тут, - промовив урочисто помічник, не відриваючись поглядом від Марі.

– Он, Семен, дивись, за тією колією, - сказала Марі, стрибаючи з каменя на камінь. Над коліями стояло марево, майже як на автостраді у липні.

– Ну й духотище, - повторив напарник і нарешті перестав дивитися на Марі.

– Атож, - Марі скривилася, наче канцелярська дамочка, повернулася, труснувши міддю волосся. Він, пане заклопотаний, має клепку в голові. Тут лежить теплотраса, навіть кілька. А будинок над ним не опалюється. От він і влаштувався якраз на першому поверсі... До цього він постійно мешкав на шостому чи дев’ятому... Нам головне - швидше його витягти і вшитися звідси...

– Ну чому, чому все на нас, - нив напарник. - Взяли б за барки і виселили...

– А то за гріхи тяжкі. Довго ви справу плутаєте, - сказала Марі і, розставивши руки, пішла по колії. І лейтенант вкотре подумав, яка вона гарна. Дійсно гарна, з нудьгою подумав він, намагаючись не згадувати Іву.

– Ага, - тільки й сказав.

– Але взагалі це дивний тип, - сказала Марі, швендяючи по колії. Вона зупинилася, балансуючи руками і плечима. Очі у неї похолодніли якось і нічим зараз не відрізнялися від неба. - Про нього взагалі говорять чудернацькі речі.

Лейтенант насторожився, зимова паморозь пішла шкірою: коли про людину багато говорять на вулиці, то це варте уваги хоча б тому, що вона багато знає.

– Гаряче, - весело крикнув він, ущипнув за стегно Марі і прожогом кинувся до під’їзду дев’ятиповерхової панельки.

Коли вони знайшли його на шостому поверсі, то запал у лейтенанта раптово згас; все його нутро зробилося якимось порожнім і самому огидним. Напевне, те ж саме відчували Марі й напарник. Вони всі троє побачили невисокого, міцно збитого чоловіка, роздягненого до пояса. На лівому лікті у нього витатуйований якір, наче хто видряпав дитячою рукою. Обличчя у чоловіка виснажене, худе, колись кругле, воно лякало запалими щоками. Щось здавило боляче діафрагму, коли лейтенант побачив