Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

пролежав я цілу добу, а може всього кілька хвилин. І я не можу з певністю сказати, уві сні чи наяву я приступав кілька разів до роботи, довбав з жорстоким відчаєм і знову падав на землю.

Час від часу я відчував нестерпні приступи голоду. Але поступово це відчуття притуплялося. Я починав ціпеніти. Час зупинився, і я не знав, скільки днів минуло відтоді, як ми замкнули себе в цій мишоловці. Я дедалі дужче поринав у темну безодню забуття. Іноді зринала думка про смерть, але й вона вже не хвилювала мене.

Тупа байдужість засмоктувала мене, як баговиння. Але критичне відчуття ще не зовсім зникло. Пам’ятаю, що я з деякою цікавістю спостерігав і процеси вмирання, які відбувалися в мені. В цьому «вмиранні» був певний ритм. Періоди коматозного[10] стану змінювалися деякими проясненнями почуттів і свідомості, немов останні запаси життєвих сил збирали рештки «пального», щоб ще і ще раз освітити свідомість… Бо тільки свідомість могла знайти вихід і врятувати вмираючий організм. І організм віддавав останні соки, останній трепет клітинок моєму мозку — останній надії на врятування…

В один з таких світлих проміжків я почув дуже слабкі, віддалені удари кирки.

«Мабуть, знову працює Енгельбрект. Невже в умираючих від голоду так слабне слух? — подумав я. — Чи це марення?»

— Це ви стукаєте, професоре? — запитав я Енгельбректа.

— Я про це ж саме хотів запитати вас, — відповів він кволим голосом, який, проте, я чув цілком виразко і ясно.

— Я не глухну, і це не галюцинація, — розмірковував я вголос. — Що ж означають ці удари? Хто їх робить? Звідки вони?

— Я вже кілька хвилин чи годин думаю про це, — відповів Енгельбрект. — Мені здавалося, що це ви працюєте, але я почав глухнути. Звуки долинають з пробитого нами отвору, я лежу біля нього. — Помовчавши трохи, він провадив далі: — Очевидно, містеру Бейлі не терпиться покінчити з нами, і він дав наказ пробити стіну. Він великий законник і, мабуть, хоче судити нас по всій формі, щоб потім заморозити і поставити в «пантеон».

Ми замовкли, прислухаючись. А звуки що далі, то дужчали, наближалися. Потім несподівано затихли. їх змінив новий звук — скрегіт обертового свердла.

— Буравити почали, — спокійно сказав Енгельбрект. — Так вони швидко доберуться до нас…

Нова небезпека ніби повернула нам сили. Не скажу, що я боявся смерті, я вже стояв біля її дверей, але ці нові звуки порушили одноманітність нашого життя і ритм нашого поступового вмирання. Свідомість остаточно повернулася до нас.

— Що ж ми робитимемо? — спитав я.

— Зустрінемо ворога і вмремо в боротьбі, як належить мужчинам, — відповів Енгельбрект.

Я іронічно посміхнувся, не боячись того, що Енгельбрект побачить мою усмішку.

— Ви маєте сили підняти руку? — спитав я.

— Мені вистачить сил, щоб опустити камінь на голову першого, хто просуне її сюди, — сказав він. — Підповзайте до мене.

Ми підповзли до краю пробитої нами маленької шахти і лягли по обидва її боки, поклавши біля себе каміння з гострими краями. Одноманітний скрегіт бурава усипляв мене, але я як тільки міг боровся з сонливістю.

А коли звуки почулися зовсім близько від нас, минув і сон. Я насторожився, мов кіт, готовий спіймати мишу.

— Ще кілька хвилин, і вони будуть тут, — прошепотів Енгельбрект.

І в цей час я зрозумів, що надавало нам нових сил: ненависть до наших ворогів.

Бурав завищав, стіна затріщала, дрібне каміння посипалося в наш бік. Вищання і скрегіт змінилися дзижчанням. Дірка і ще дірка в тонкій стіні, що відділяла нас од ворогів… Удари кирки. Дірка побільшала настільки, що в неї могла пролізти людина. Так я вирішив, бо свердла І кирки більше не працювали і в темряві почулося шарудіння, яке могла робити людина, що пролазить в отвір. Напружуючи ослаблі м’язи, ми з професором підняли камені. Я прислухався до кожного шурхоту. Ближче, ближче… Зовсім близько…

«Можна!» подумав я і розмахнувся. Але камінь раптом випав з моїх рук, коли я несподівано почув знайомий шепіт…

XXI. «ЛОПНУВ КУПЕЦЬ»

— Сильно темно…

— Нікола! — закричав я.

— О! Товарне Клименко! — відповів він.

І я відчув, як волохата рукавиця стискує ту руку, яка ледве не розбила йому голову.

— Як ти потрапив сюди?

— Сильно крисис! — сказав Нікола і, обернувшись назад, звернувся до тих, що стояли за отвором: —Влазьте, товарисі. Тут свої. А ми, — говорив він далі, звертаючись до професора, — присли тебе рятувать, купця Белі убивать.

— А хто це «ми»?

— Червоний Армія прийсов: о!

— Але чому ви вирішили пробивати і свердлити стіну саме цієї шахти? Хіба ти знав, що я тут?

— Нісого не знав. Тільки ти сам казав, серез сю нову шахту хоросо пройти в місто, — відповів Нікола.

Нічого такого я не міг згадати. І тільки згодом я пригадав, що коли ми ночами обмірковували з Ніколою план втечі, справді вказував на цю шахту як на найзручніший шлях, яким можна пробратися в підземне містечко. Я не думав, що Нікола такий кмітливий і пам’ятливий. Випадок несподівано загнав нас у цю ж шахту, і тут відбулася щаслива зустріч.

Нікола поспішив розповісти мені, «як це було».

Наше командування розробляло один за одним плани взяття підземного містечка. Коли наліт аеропланів виявився безуспішним, а бомбардування неможливим, до справи приступили сапери. Вирішили зробити підкоп. Завдання полегшувалося тим, що весь кратер був засипаний глибоким снігом. В ньому неважко було прорити траншеї і підійти до самої скелі. Сапери витратили