Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

понад три тижні на цю роботу спочатку «тихою сапою»,[11] а потім підземною галереєю. Вибір зробили вдало. В цій печері Нікола сам працював не раз. Він знав, що тут ніхто не живе, і вночі, коли немає робітників, можна ввійти непоміченим.

Поки Нікола розповідав, у печеру один за одним влізли червоноармійці.

— Тут ніхто не побачить, можна засвітити світло, — сказав Нікола, і в його руках блиснув електричний ліхтарик.

— Сильно хороса стука! — сказав він. — Чик — і готово. Ай-ай-ай! — провадив він далі, освітивши моє обличчя. — Сильно схуд. Давно не їв. А це товарис? Їжте свидсе! — і Нікола, розкривши похідний мішок, почав пригощати мене й Енгельбректа.

Наївшись, я розказав Ніколі і командирові загону про всі події. Ми почали обговорювати план дальших дій.

Уже світало, і командир вирішив, що нам краще почекати наступної ночі, щоб напасти зненацька.

Ми намагалися дотримуватися тиші, щоб не привернути уваги ворога. Розклали невелике багаття. Нікола зігрів чай і посилено годував нас. День минув непомітно в розмовах і обговоренні плану дальших дій. О шостій годині вечора начальник поставив кілька вартових, наказав лягати спати, щоб відпочити перед роботою. Наївшись і зігрівшись біля вогню, я міцно заснув, і коли Ні-кола розбудив мене вночі, я почував себе сильним і бадьорим. Правда, відчувалася ще деяка кволість в ногах, але це не зупинило мене. Я хотів взяти участь у нападі.

Ми обережно відтягли вагонетки і звільнили вихід. Коли б тільки двері не були замкнені!.. Червоноармієць потягнув двері — вони відхилились. Я і Енгельбрект не являли ніякої небезпеки для «армії» Бейлі, і він не вважав за потрібне замикати нас ззовні: і по той і по цей бік дверей нас чатувала смерть.

Начальник загону дав наказ, і червоноармійці з гвинтівками наперевіс рушили коридором. Він був порожній. Тільки біля ліфта ми зустріли першого вартового. Він дрімав, але, почувши наше наближення, прокинувся і намагався підняти тривогу. Та начальник наставив на нього дуло револьвера.

— Стій, братухо! — по-російськи, але досить виразно сказав він.

Вартовий здався. Ми піднялись ліфтом на перший поверх. Коли останній червоноармієць був уже нагорі, майнула чиясь тінь і зникла за поворотом коридора. Через кілька хвилин в містечку піднімуть тривогу! Ми пішли швидше і майже підбігли до кабінету Бейлі.

Двері були не замкнені. Я широко розчинив їх і вбіг у кабінет.

Бейлі ще не спав. Він сидів у кріслі і перебирав рукою «повітряний» бісер, що лежав на блюді. Голова його була обв’язана хусткою.

Побачивши мене попереду озброєного загону червоноармійців, Бейлі широко розкрив очі. Нижня щелепа його одвисла. Він відкинувся на спинку крісла і дивився на нас з неприхованим жахом.

— Громадянин Бейлі? — запитав начальник загону.

— Це він, — сказав я.

Червонком ступив крок до Бейлі:

— Ви арештовані.

Обличчя Бейлі перекосилося. Очі його ще більше розширилися і запалали вогнем безумства. У нього знову почався один з припадків, які мучили його останнім часом після поранення.

— А-а-а-а-а-а!!! — дико закричав він. — Більшовики! А-а?! І тут? Скрізь?! Немає порятунку!.. Ви хочете позбавити мене повітря?

Він запустив скарлючені пальці в свій скарб — «повітряний» бісер — і раптом схопив кілька бісеринок, з великим зусиллям підняв їх, вкинув у рот і проковтнув.

Енгельбрект перший зрозумів, що повинно статися вслід за цим. Він схопив Бейлі за комір і потягнув до виходу

— Що ви хочете з ним робити? — запитав червонком, не розуміючи ще небезпеки, яка всім загрожувала.

Бейлі, продовжуючи марити, відбивався од Енгельбректа.

— Швидше нагору!.. Допоможіть мені, він став удвоє важчий! — шалено кричав Енгельбрект.

Я, Нікола і два червоноармійці підхопили Бейлі, потягли коридором, кинули в ліфт і піднялися разом з ним на площадку, де я часто розмовляв з Норою і милувався північним сяйвом, дихаючи «повітряними вітамінами».

Бейлі весь час кричав і намагався вирватися од нас.

Раптом я помітив, що з рота Бейлі вилетів клубок білої холодної пари. Тіло його почало швидко розпухати, особливо груди. Внутрішня теплота шлунка розплавила оболонки бісеринок. Повітря почало випаровуватись, і з Бейлі відбувалося те, що з глибоководною рибою, витягнутою на поверхню океану, внутрішній тиск перевищував тиск атмосферного повітря і розпирав тіло. Ще мить і…

Але Енгельбрект не став чекати цієї миті. Він схопив містера Бейлі і перекинув його тіло через поруччя.

Уже в повітрі тіло Бейлі неймовірно розпухло, а з рота шугала пара, як з відкритого паровозного клапана.

Перш ніж Бейлі долетів до снігового укосу, пролунав вибух. «Повітряні» бісеринки вибухнули. Серед білого повітря я побачив руки й ноги Бейлі, що відірвалися од тіла й летіли в різні боки. За кілька секунд біла хмара перетворилася на повітря, яке з величезною силою відкинуло нас до стіни. Але я втримався на ногах і глянув униз. До снігу долетіла тільки голова Бейлі. Все його тіло розірвало на найдрібніші клаптики і понесло невідомо куди.

Кілька хвилин ми стояли нерухомо, вражені цією незвичайною смертю. Першим порушив мовчанку Нікола.

Лопнув купець, — сказав він.

Так, «лопнув купець», лопнуло і все його повітряне підприємство.

* * *

Червоноармійці швидко справилися з гарнізоном підземного містечка, його радіостанція оповіщала світ про перемогу.

А в цей час Енгельбрект повільно і обережно піднімав температуру в підземних печерах, водночас зменшуючи і атмосферний тиск. Всі отвори, труби і люки були відкриті. Біла холодна пара вилітала з них, перетворюючись