Микола Данилович Руденко - Народжений блискавкою, Микола Данилович Руденко

Але розлука поволі почала здаватися такою короткою, ніби молодість, власне, й не кінчалася.

— Себ, пригадуєш, як ми ловили форель? О-о, ти вмієш. Ти так багато тоді спіймав…

Виявилось, що справді вміє. І таки ж наловив. Сьогодні на вечерю буде свіжа форель. І так само калатало серце, як тоді, в молодості. І так само сміялась Ірена. Не було тільки Марсели. Але до цього вони вже звикли.

Ірена смажила форель. Сковорідка стояла на розжареному камінні. Обличчя Ірени пашіло жаром. Було воно щасливе й прекрасне.

— Себ, доглянь. А я збігаю по воду.

Побігла вниз, до струмка. І вечірнє сонце усміхалося їй. Тільки їй, чи, може, й Себастьянові?..

Саме тоді прийшов Едмундо. Прийшов без полум’я — невидимим полем. Боявся, що він тут зайвий. Але батько наказав прийти через тиждень. Як же він міг не послухатись?

— Тату! Я тут…

Себастьян йому не зрадів.

— Рано. Нічого не знаю.

Едмундо ця відповідь не здивувала.

— Не поспішай, тату. У нас усе гаразд. Відпочинь. Тут так гарно!..

Себастьян не питав, де вони тепер живуть. Знав, що Професор слухає. Знав це також Едмундо. Він не мав права навіть думати про підземелля. Думав про те, що бачив. А бачив він Ірену, яка підіймалася по гірській стежці. Едмундо був зачарований нею. Хотів, щоб Себастьян був щасливий. І тому негайно попрощався.

— Себ, що сталося?.. Ти був такий веселий, — занепокоїлась Ірена, помітивши, як посмутнів Себастьян.

Її теплі руки лягли на його щоки, ніби гіпнотизуючи його: немає, немає смутку. Є тільки радість. Є життя, яке ти перестав любити. Полюби його знову! Бо над земне життя немає ні краси, ні радості…

А совість питала: невже ти купиш собі щастя ціною зради? Тим часом ворушилась інша думка: власне, він зараз тільки в’язень. У в’язня свій моральний кодекс — обдурити наглядачів і втекти. Так чому ж він має тікати в старість, а не в молодість? Професор вважає, що Едмундо — його власність. Себастьяна також вважатиме власністю — нехай собі вважає! Зрештою, добре, що його арештували. Цим вони дали йому право скористуватися моральним кодексом в’язня.

Тепер слід ховати ці думки так глибоко, як в’язень ховає терпуг, що згодом перепиляє його кайдани. Ховати, ховати! Сміятись, радіти і… погоджуватись.

А радіти йому легко. Ось вона, його світла юність. Простягає до нього руки, горнеться до грудей, цілує, цілує. Невже вона не бачить, що його шкіра нагадує морську губку, яка годиться тільки на мочалку? Він навіть наважився їй про це сказати.

— Це було спершу, — призналась Ірена. — Спершу ти мені здався дуже старим.

— А зараз?..

— Ну, зараз теж не парубок, — посміхнулась вона. — Але ж я впізнала тебе. Не хтось інший — ти!.. Цього з мене досить.

— Скажи, Ірено… якби я не погодився…

— Ти про що?

— Якби я залишився таким, як є… Ти б не пішла від мене?

Її обличчя стало надміру серйозним, навіть суворим.

— Себ, мене дуже стомила самотність. Тепер ми разом. І я щаслива. Що ж буде зі мною, коли раптом…

— Що «раптом»?

— Ну, тебе не стане…

— Ти тільки про це думаєш?

— Так, Себ. Тільки про це.

В нього відлягло від серця. Себастьян повірив: Ірена боїться тієї розлуки, яка приходить услід за труною. А молодість… Хто ж від неї відмовляється? Аби тільки знати: оці обійми щирі, в них немає лукавства. Тоді…

Нехай Професор вважає його своєю власністю. Нехай…

— Себ, форель згоріла!..

Її переляк так розсмішив Себастьяна, що на осцилографах Професора застрибали сині лінії, які читалися: «Повне щастя».

Професор навіть підстрибнув у своєму кріслі. Відразу ж покликав асистента:

— Готуйте апаратуру. Не пізніше, як завтра… Ну, може, днів через два… Але яка це буде пересадка!

— Модель номер…

— Вісімнадцять.

— Ця модель готова.

— Знаю, — вдоволено проказав Професор. — Перевірте іще раз нашого електронного колегу, його чекає відповідальна робота.

Коли асистент вийшов, Професор по-хлоп’ячому зареготав. Ще б пак! Із дуплистого зуба виготовив президента — хіба ж маленька відповідальність?..

Засобами стимуляції років за два білкову модель Себастьяна можна довести до сорокалітнього віку. А Ірена… Напевне, їй стимуляція не потрібна. Якій жінці захочеться за два роки постаріти на шістнадцять?..

І тут же Професор подзвонив Марлонові: їм негайно треба зустрітися.

VI. Зрада

Рут мила посуд, підмітала горбату підлогу. Повстанці чистили зброю, клацали затворами і знов ставили свої карабіни в дерев’яну піраміду.

— Граємось, як діти, — роздратовано буркнув довгов’язий повстанець. — Ждемо, доки нас накриють.

— Тут не накриють, — заперечив Педро. — Спробуй вийти без мене.

— І вийду!

— Овва!.. Забув, де ми знайшли Рамона? Уже власні черевики гриз. Якби не ми, не бачити б йому світу божого.

— Чого ж зволікати?.. Наші в горах теж ремствують. Як задмуть холодні вітри…

Із кутка обізвався Хосе:

— Зброї мало. Докери з голими руками не вийдуть. І заводські теж. Якби солдати приєдналися… А по казармах арешти пройшли. Хтось видав… Ех, скажу я вам… Таку силу маємо.

Тут, у підземеллі, кожен знав усе про кожного. Дещо знали й про Едмундо, але не йняли віри. Своїм вважали тільки через те, що його підтримували Хосе та Педро. Чутки