Валерій Олександрович Шевчук - Мор, Валерій Олександрович Шевчук

мент усе місто одностайно й гостро посилало в небо радісний погук — всі живі, здорові і хворі. Кожен із них вірив, що мору надходить кінець, тож прокричали славу небові раз, другий і третій, а відтак відчули утому. Сила, якою так нагло закипіли, почала покидати їхні тіла, і вони вперше відчули, що на вулицях нічим дихати. Тому полізли на дахи — кожному тепер хотілося хапнути хоч ковть свіжого повітря.
5

Після того щось приключилося й там, у небі. Вперше з'явилися хмари, ніби отой дим, що пустили вони, піднявся-таки до небес і скупчився там, уперше затуливши сонце. Вперше подув прохолодний вітерець, віщуючи, що за цими хмарами ідуть інші, вологі та густі.

Вони з'явилися за декілька годин і вже покрили небо від краю до краю, пустивши на землю дочасний сутінок. Тільки тоді згадав странній про морового бурмистра. Власне, це й не спогад був, а поклик. Щось прозвучало в його нутрі, ніби почув той самий крик, що й тоді, серед ночі, коли пішов на поблиск Алембекового вікна. Не міг усидіти в порожньому мешканні і знову подався на вулиці.

Все ще куріли вогнища, брук був закиданий головешками і напівзітлілим шматтям. Сині струмені повільно точилися з тих недопалків, заповнюючи весь простір важким духом горілого. Странній ішов, і проймала його незбагненна туга. Ноги повели туди, де стояла аптека, але на його стукіт не відповів ніхто. Стояв супроти дверей і зорів на них. Чекав, щоб почулися знайомі кроки, але довкола було порожньо.

Тоді він поплентався до лазарету. Там все так само ходили поміж хворих чорні ворони, але між них морового бурмистра не пізнав: той наче крізь землю запався. Тоді його знову потягло між кам'яні стіни, не міг під цю мить сидіти без руху.

Мух на вулицях вже не було, частіше траплялися й люди, вони дивилися на страннього здивовано, але не лякалися його. Але він того не помічав. Бо хитало його й хитало, бо похитувалися, ніби живі, стіни, бо й земля під ногами ставала навкоси, він ішов, вряди-годи відпихаючись рукою од стіни, яка на нього наскакувала, і в голові його, ніби іскри, промигували слова, які він хотів повісти під цю хвилю моровому бурмистру.

Дві сили, думав він, завжди суперечать одна одній. Завжди вони зіштовхуватимуться, і від того з'являтиметься грім та блискавка. Але йому це набридло. Саме це він хотів сказати моровому бурмистру, бо чи ж у смерті слабшого шукати власну гармонію та силу?

Йому заболіли очі, і він ступив у підворітню, яка перша трапилася по дорозі. Двір був простокутний, вгорі лежав квадрат неба, і йому здалося, що те небо вже так набубнявіло, що зараз таки піде дощ. Озирнувся навкруги: ні, це не те місце! Пройшов через вузький перехід і знову втрапив у такий самий двір. У величезному його кубі не було жодного вікна, лише в крайньому зліва кутку виднілися куті залізом двері.

Звів голову, і кілька дрібних крапель оросило йому обличчя. Странній усміхнувся, злизуючи з вуст життєдайну вологу. Він пішов у другий перехід і втрапив у третій простокутний двір.

Дощ уже йшов. Поодинокі краплі падали на розпечений камінь і сичали, відразу ж випаровуючись. Странній побачив сходи і згідливо кивнув головою: це було саме те, чого він шукав. Сходи здіймалися догори, закручуючись гвинтом. Приступки були дерев'яні і, коли він ступив на них, лунко зарипіли під ногами.

Странній ішов по сходах, що вкручувались у небо, і на мить йому здалося — не мають кінця. Що йому, можливо, випаде йти-отак довго: місяці, роки чи десятиріччя, доки не дістанеться набубнявілих хмар. Мусив дістатися до них, отож ішов повільно, спокійно, навіть урочисто. Сходи скаржилися йому на свою старість і на те, що коли по них ніхто не ходить, вони старіють удвічі швидше. Він ішов, слухаючи ту старечу скаргу, і відчував, що душа його просторішає й вивищується. Що він сам, зрештою, просторішає й вивищується, адже недаремно так довго й урочисто підіймається.

На даху став, виструнчившись і зводячи вгору обличчя, і раптом відчув на очах небо. Дощ шелестів по цеглі й тиньку, по вікнах і покрівлях, по втоплених у глибині камінних стрічках вулиць, по стінах і баштах; дощ омивав ціле місто, бо йому таки треба було вмитися й оновитися. Йому треба було змахнути зі своїх майданів куряву, треба було розширити величезні легені свої, щоб вдихнути нарешті пожаданої вільги.

Странній відчув, що йому підломлюються коліна, тож він бухнув ними об камінь невеликого круглого майданчика, на якому стояв. Переповнило його зворушення, яке майже дорівнялося щастю, краплі густо обсівали його вже мокре волосся і зарошене обличчя, вода заливала широко розплющені очі, але він все вдивлявся і вдивлявся, бо йому весь час треба було тримати на очах небо. Єднався отак із ним, ніби був сполучною ланкою між небом та землею — з'єднував їх у своїх відчуттях. Відтак відчув, що все тіло його пробив нервовий трем, що той трем передався будинку, на вершку якого він стояв, що це прийшов нарешті отой сподіваний момент, у який він може виповісти свої слова. Тоді й пошелестіли його слова, ніби він став деревом, а вітер заворушив його листя.

— Я багато побачив.у цьому світі, — проказав він, — багато пізнав. Не добро то було й не щастя, але тільки так можна пізнати потребу в добрі та щасті. Різні люди пробували в мені, а я в них; жив я отак і лише одну науку виніс: ми повинні любити одне одного в світі. Бо коли ми любимо одне одного, ми життя творимо, а коли ненавидимо — нищимо його. Хай же буде звершена у нас любов, а не ненависть. Тільки по цьому пізнаємо, що ми справжні суть і що потрібні у цьому світі. Наш бог — любов, і хто пробуває в любові, в бозі пробуває. Тільки любов'ю міряймо наші вчинки і дії — немає у світі вищого суду!

Він стояв, звівши вгору мокре лице, і наче випивав з неба життєдайну силу. Воно лежало на обличчі, те небо, і мало смак весняного дощу. Очі його приплющилися, а в душі відчувся мир. Лагідне вмиротворення і щасливе піднесення. Коли ж розплющився, здалося йому, що все те небо, яке так низько спустилося до нього, поросло квітами. Пізнав відтак: кожна квітка — це день, прожитий у добрі і любові, кожна квітка — це усміх од сподіяного доброго. І йому раптом захотілося, щоб його слова