Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

Я зиркнув угору, на сонце. Воно світило яскраво, сліпуче, в синьому непроглядному небі — жодної хмаринки. Значить, ніякої тіні не могло бути на морі! І я закричав на весь берег:

— Бачу! Бачу! Вона, мов тінь від хмари, йде по воді. Дідусь був задоволений.

— Ну, ось-ось. Буде з тебе рибалка, Даниле, обов'язково буде. Тепер побачила рибу й мама.

Ми втрьох не зводили очей з моря. А великий косяк риби, мов тінь від хмари, насувався на берег, до того місця, де стояла наша пастка. Ми мовчали. Я турбувався — чи зайде ота хмарина в наш «казан», чи промине?

От потемніло море біля самого мису й тінь потяглася понад скелястим берегом до входу в «казан».

Гей-гей! Будьте там напоготові! — гукає вниз дід.

Знизу відповідають:

— Вже готові!

А риба тим часом наблизилась до ставника, почала виповнювати «казан». Мені аж подих перехопило — а що, коли налізе стільки риби, що всі сітки нам розірве? Але я боявся вимовити своє занепокоєння дідусеві.

А хмарина тим часом насувалась на наш ставник, закрила його повністю. Я побачив, що поза ставником пішло дуже багато риби, і зрозумів — її стільки гуляє в Чорному морі, що й за вік не виловиш.

А дідусь враз загукав до рибалок:

— Тягни кодолу! Закривайте «казан». Живо, живо, хлопці!

«Хлопці» — це були чоловіки, може, трохи молодші від дідуся — швидко почали крутити лебідку. Я знав — то вони підіймають з морського дна сітчану стальку. Коли вона підійметься над водою, тоді вся риба, що зайшла в «казан», опиниться у загорожі.

Ми залишили своє рибальське «гніздо» і поспішили донизу. Я біг першим. Я дуже хотів побачити, як буде закритий «казан».

Але спізнився. Коли я прибіг до рибалок, вони вже не крутили лебідки. Витираючи піт і світячи радісними очима, поспішали до моторок.

За хвилину зачмихали мотори, збурунивши воду, баркаси відпливли від берега, поспішили до «казана». Прийшов дідусь, зняв з голови бриля, витер рукавом широкого лоба і наказав підіймати сіті.

Я плигнув в один з баркасів і вхопився за мокру вірьовку,

Шість днів ми виймали з «казана» по разу, а бувало, що й двічі на день рибу. Моторні баркаси, доверху навантажені рибою, важко чмихаючи, відпливали на риббазу. З риббази вони поверталися порожняком, весело здіймаючи високі гребені на морі.

Я за ці дні став справжнім рибалкою. Часто я першим, польоту чайок, передбачав наближення риби, першим помічав на морі тепер уже добре знайому мені ледве помітну тінь.

Потім риба перестала підходити до нашого берега. Просиділи ми один день в рибальському «гнізді», а жаданої тіні на морі не з'явилось. Зникли кудись і чайки, видно, їм нічого було тут робити. І тепер, коли удача повернулась до нас спиною, я згадав свою чайку, згадав Павлика, Коську, бабусю і засумував. Мені дуже хотілося їх побачити. А бабусю найбільше від усіх. Хоч вона й буркотлива в мене, але ж рідна. То, видно, в неї характер такий — не може мовчати. І ще потягло мене на стару черешню біля тієї загорожі, де показують кінокартини. Адже там десь хлопці картини переглядають, а я годинами дивлюся на широкий екран моря, де ось уже другий день не з'являється жодної рибини.

Тим часом зіпсувалась погода. Подув з півночі холодний вітер, по морю загуляли густі хвилі з білими гребенями. Дивишся на море, і тобі здається, ніби там тисячі чайок припали до хвиль, змахують крилами, хочуть знятися вгору і ніяк не можуть одірватися від води. Море зелене-зелене, таке, яким ще я не бачив його ніколи, тільки вдалині, там, біля самого обрію, — синє, волошкове. По небу мчать шматки сивих, рваних хмар, кудись поспішають, намагаються перегнати одна одну.

В мене підупав настрій. Дідусь ніби відчув це, бо сказав:

— Ну що ж, Оксано, повеземо, мабуть, Данька додому. Попрацював він добре, вся база рибою завалена, можна й відпочити.

І я щиро порадів тим словам, хоча й знаку не подав. Але дідусь, мабуть, зрозумів мене без слів, бо наказав дядькові Семенові готувати в дорогу моторну.

В дідовій бригаді багато рибалок. Я з усіма ними здружився за цей тиждень. Але найбільше мені подобався дядько Семен.

Дядько Семен — наймолодший в дідовій бригаді. Йому вже за тридцять, але він живе одиноко, в рибальській хатині на краю селища. Він мовчазний, вайлуватий і ходить завжди насуплений. Сила в нього спортсменська, як схопить за сітку, то аж кодоли тріщать, а слова від нього зайвого не почуєш.

Дядько Семен був дуже акуратним. Сам ні за холодну воду не візьметься, а тільки хай-но дідусь йому накаже — одразу все виконає. Отож за кілька хвилин Семен приготувався в дорогу.

Наш баркас виходить у море. На кормі — дідусь, ми з мамою попереду, Семен посередині, біля риби. Широкоплечий, головатий, похмуро поблискує своїми сердитими сірими очима з-під важких брів. Він за весь час, поки ми ловили рибу, жодного разу не голився і весь обріс сірою колючою щетиною.

Решта рибалок лишилася біля «казана», бо дідусь сказав: «А може, ще ставрида піде?»

Чим далі від берега, тим неспокійніше море. Наш баркас то здіймається на хвилях, то падає вниз. Мені такі мандри не дуже подобаються, але я мовчу. Мама, видно, думає про щось своє, дивиться в морську далину, мружить очі. Гострий мис, біля якого прилип наш ставник і де серед голого каміння лишилось наше рибальське «гніздо», швидко втікає і вже не здається виступом у морі, а зливається з усім берегом. Тут, у відкритому морі, вітер був ще холодніший, пронизував до самих