Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

Але я зрозумів, що додому і не так близько і не так просто потрапити.

— Даремно вийшли в море, — буркнув Семен, — того й гляди шторм зірветься.

Дідусь нічого йому не відповів, тільки суворіше звів на переніссі брови, а мама тривожно блиснула на Семена очима. І я втратив спокій. Я ще ніколи не бачив морського шторму. Але я не раз бачив морські шторми в кіно, про них розповідав мені Коська, навіть такий досвідчений моряк, як Жорка-одесит, і той з жахом згадував всі пережиті ним шторми. В мене мимоволі мороз йшов поза шкірою. Мені й хотілося відчути, як воно буває в морі під час шторму, але я боявся навіть подумати про те, що робитимемо серед моря, коли підіймуться десятибальні вали.

Я ще тісніше пригортаюсь до мами. Хто ж іще, коли не вона, врятує мене від шторму, від розбурханого моря, від усіх страхіть? І мені стає спокійніше на душі. Мені навіть уже нічого не страшно. Чого я маю боятися, коли зі мною мама? І дідусь. А тим більше, що шторми так відразу ж не зриваються, ми встигнемо вчасно повернутися в селище.

Далекий берег, де ми стільки днів ловили рибу, ніяк не встоїть на місці,— то здіймається вгору, то опускається вниз, а то й зовсім ховається з-перед очей.

Час тягнувся так нудно і повільно, ніби оці набридливі хвилі з білосніжними гребенями. Вода хлюпотіла об стіни баркаса, інколи білі бризки несподівано обпікали мої босі ноги. Пахло морем, рибою і дідусевою люлькою. Дядько Семен, зігнувшись на сидінні, солодко куняв, здригаючись, коли на нього потрапляли дошкульні бризки. Тільки дідусь упевнено дивився вперед, спокійний, невтомний, і мені спокійніше ставало на серці.

Я й сам не запримітив, коли закуняв, зігрівшись біля маминого боку. Але й уві сні пам'ятав, що ми пливемо мором, я чув, як гойдало на хвилях нашу моторку, мене і сонного переслідував неприємний бензиновий перегар, бо вітер підганяв нас із корми.

Не знаю, чи довго я дрімав, а тільки прокинувся від якогось тріску та вибуху і відразу ж побачив, що вже настав вечір. А ще побачив, що навколо нас все кипіло і пінилось, що нашу моторку кидало з хвилі на хвилю, як легеньку тріску, звалювало то на один бік, то на другий. Дядько Семен уже не спав, а спритно виливав дерев'яним корячком з дна баркаса воду. Мама з жахом дивилася на хвилі, і тільки один дідусь, з погаслою люлькою в зубах, спокійно тримав у руках руля і сміливо дивився вперед.

— А, прокинувся, моряче, — посміхнувся до мене дідусь, — Ну ось тобі й справжній шторм, хлопче, та ще й з грозою.

І тільки тепер я побачив: темно стало на морі не тому, що наступили вечірні сутінки, а через те, що з берега на море насунула важка чорна хмара. Мов на підтвердження дідусевих слів, чорну хмару враз пронизала покручена вогненна стріла, над самою головою тріснуло, гупнуло, а потім покотилося-покотилося в усі боки по розбурханому морю. Мама стиснула мене так у своїх обіймах, аж я мало не крикнув од болю. Я знав — мама завжди боялася грози.

Мені стало жаль маму. На тобі — мало того, що гроза, так ще й на морі. І я почав її заспокоювати.

— Думаєш, мамо, коли грім стукає, то обов'язково й попаде? Хай спробує, хвилі, гляди, он які, а наш баркас зовсім маленький. Нас і не помітиш у морі.

Мама нічого не відповіла, тільки ще міцніше притиснула мене до себе.

На морі враз запанувала тиша. Тільки хмари сунуть важкі та блискавки полосують небо, і жодного подиху вітру. Я дивувався: то чому ж кипить і бушує море, коли навколо такий спокій? Я навіть хотів був спитати про це в дідуся, але саме в цю мить на нас налетів такий скажений порив вітру, що мало не перевернув нашої моторки. А за ним хлюпнув дощ — густий, колючий. В одну мить він сховав з-перед очей усе — і високі хвилі, і далекий обрій.

Дідусь щось кричав до дядька Семена, той поспішно витяг звідкілясь важкого брезента та й накинув його нам на голову.

Мені здалося, що відразу затихли пориви холодного вітру, ніби припинився дощ, і в одну мить перестало кидати з боку на бік наше суденце.

А дідусь, щоб заспокоїти нас, гукав на все море:

— Нічого, дитинчата, нічого. Не в таких бувальцях бували, не лякайтеся тільки. Чуєш, Оксано?

Його голос доходив до нас, мов з неба. Чулися страшенні удари грому та густе сичання дощу, що сік об брезент. Швидко по брезенту потекли густі патьоки на дно моторки, і ми опинились у воді. Тоді мама схопила порожню консервну баночку і почала допомагати дядькові Семену виливати воду. Я хотів і собі взятися за цю роботу, але не знайшов ніякої посудини. І я почав жменями вихлюпувати воду за борт.

А гроза лютувала, море кипіло й казилось. Я бачив через борт високі гребені зеленопінлих хвиль і ждав — ось-ось один з тих велетенських гребенів вмить накриє і мене, і маму, і дідуся, й дядька Семена і потопить нашу манюсіньку посудину. Тільки тепер я зрозумів — паша моторка дуже мала для такого шторму.

Але час минав, море ревіло, гроза потроху відступала, а жодна хвиля не сміла затопити нашого суденця. І я тоді зрозумів, що море не таке вже й страшне для досвідченого рибалки, для такого, як мій дідусь. І я рішуче зсунув із своєї голови брезент.

Я знову бачив дідуся і любувався ним. Весь мокрий, з обвислими довгими вусами, з яких двома цівками котилися дощові краплі, з люлькою в зубах, він міцно тримав у руках кермо, граючи сильними мускулами рук, щільно обтягненими мокрою сорочкою. Помітивши мене, дідусь посміхнувся одними очима, на його обличчі спалахнув ясний