Юрій Іванович Усиченко - Вулиця Без світання

повинні будь-що умовити дівчисько поїхати завтра з вами…

— У неї робочий день.

— Дарма! — скривився Павлюк. — Придумайте, що завгодно, аби тільки вона згодилася поїхати до Чортової скелі. Хороше місце — під скелею річка, вона заховає сліди. Зрозуміли? — очі кольору спитого чаю вп'ялися в Дем'янка.

— Так, — коротко відповів молодий чоловік.

— Потім повернетесь сюди, — наказав Павлюк. — Ви теж, святий отче, потурбуйтеся, щоб вас ніщо не затримало. Треба діяти якомога швидше, пора кінчати гру…

… Увечері, коли пані Михайлина вийшла з кімнати, Дем'янко сказав:

— Богданно, завтра пранці поїдемо за місто, і ти все зрозумієш.

Дівчина глянула з подивом і надією.

— Я не можу, мені треба на роботу.

— Нічого, потім скажеш, що була хвора.

— І ти зробиш, як я просила?

— Про все дізнаєшся, Богданно. Про все дізнаєшся завтра…

І от вони знову в кабіні «мерседеса». За рулем Торкун. Дорога на Чортову скелю занедбана, їздили нею мало, контрольно-пропускного пункту тут не було. Виїхали з міста всі разом.

Кілометрів за десять од міста їх обігнав великий чорний «лімузин». Дем'янко помітив військовий номер і щільні шторки на вікнах.

— Куди і чого ми їдемо? — запитала Богданна.

— Потім усе зрозумієш, — коротко відповів Дем'янко.

Перекинулися ще кількома зовсім незначними фразами. Майже всю дорогу мовчали. Нарешті, дісталися до скелі.

— Ви, Торкун, залишитесь тут. А ми — на скелю, — сказав Дем'янко, коли «мерседес» зупинився.

Богданна мовчки погодилася, взяла з машини велику господарську сумку.

— Мама пиріжки поклала, — ласкаво усміхнувшись, пояснила вона.

— Залиш тут, ми зараз повернемося, — сказав Дем'янко.

— Добре.

На лісовій стежці під ногами шелестіло листя. Осіннє повітря вливало бадьорість. Богданна ще дівчинкою приїжджала сюди з батьком і матір'ю. До війни Чортова скеля була найулюбленішим місцем городян для недільних прогулянок. Тепер скелю відвідували рідко. Тут панували тиша і спокій.

Вийшли на простору, залиту сонцем галявину. Красунь бук розкинув над нею пишні багряні віти. За буком — кам'яниста площадка, що обривалася, спадала проваллям. Це й була Чортова скеля — похмуре, хаотичне нагромадження валунів. З дна провалля долинав шум гірської порожистої річки.

— Як приємно, — захоплено сказала Богданна. — Гарно.

— Так, дуже гарно, — як луна відгукнувся Дем'янко. Зупинився, пильно подивився на дівчину. — А ти знаєш, що я обіцяв зробити, коли прийдемо сюди?

— Ні, — з подивом глянула на нього. — Звідки мені знати.

— Коли прийдемо сюди… — він говорив якимсь чудним, неживим голосом. — Коли прийдемо сюди, я обіцяв застрілити тебе і труп кинути в річку.

Богданна відсахнулась од Дем'янка.

— Не жартуй так страшно!..

— Не бійся! Не бійся! — квапливо заспокоїв він, побачивши, як сполотніло обличчя дівчини, — Я не вбити тебе хочу, а врятувати. Позбавити тебе життя хотів…

— Хто?

— Отець Іваньо, якого ти так обожуєш. Ти повинна зрозуміти, скільки лиха могла накоїти через свою сліпоту.

На обличчі Богданни вираз страху змінився гнівом, коли вона почула ім'я Іваньо. В очах заграли тьмяні фанатичні вогники.

— Я зрозуміла, все зрозуміла, — гидливо, з презирством сказала дівчина, — Ти і Довгий обдурювали святого отця, а тепер зводите наклеп на нього, боячись розплати. Звірі! Прокляті звірі, не гідні цілувати чоботи святої людини. За мене помстяться і тобі, і Довгому.

— До речі, Довгого вже нема, — раптом почувся ззаду спокійний голос. — Сьогодні вночі бандитське лігво оточили. Довгого вбито в перестрілці.

Богданна обернулася. Перед нею стояв незнайомий літній чоловік у легкому сірому плащі і такого ж кольору м'якому капелюсі.

— Товаришу полковник! Самі приїхали? — радісно вигукнув Дем'янко.

— Як бачите! Будьмо знайомі, Грицай, — полковник злегка підняв капелюх. Богданна машинально простягнула руку. Привітавшись з Дем'янком, Грицай зауважив:

— Не можна в одну мить зневіритися в тому, чому поклонявся все життя. Тому я приїхав сюди поговорити з вами, — звернувся він до дівчини. — Може, ви мене послухаєте… Однак спершу треба написати коротеньку записочку.

Вийняв блокнот, олівець, простягнув Богданні.

— Прошу вас… «Люба мамо! Не турбуйся за мене, я несподівано поїхала на десять днів у дуже важливій справі. Повернусь точно в строк. Цілую. Твоя Богданна…» Написали?

Приголомшена дівчина, все ще нічого не розуміючи, повернула блокнот Грицаєві.

— Це потрібно для того, щоб не хвилювати вашу матір, — пояснив полковник. Вирвав списаний аркушик з блокнота і віддав його Дем'янкові. — Покажіть своєму «шефові», перш ніж вручите за призначенням.

— Буде виконано, товаришу полковник, — Дем'янко взяв папірець, сховав у кишеню.

— Ну, от і все… А тепер, Богданно, прогуляємось і поговоримо…

Грицай взяв дівчину під руку, і вони зникли за валуном.

Дем'янко з вдячністю подивився вслід полковникові. Дістав з-під піджака парабелум, вистрілив угору.

Коли пасажири вийшли з машини і зникли в лісі, Торкун якнайзручніше примостився в кутку сидіння, чекаючи їх повернення. Мета поїздки зовсім його не цікавила.

Чекав довго. Раптом з боку скелі пролунали постріли — один, другий.

Торкун не надав їм значення. Здалеку побачив Дем'янка, що виходив із лісу.

— Поїхали, — сказав той, сідаючи в машину.

— А дівчина? — запитав спантеличений Торкун.

— Вона… пішла.

— Куди?

— Не ваше діло! Їдьмо!

Торкун нічого не міг зрозуміти. І раптом згадав про постріли. Відчув, як у животі щось обірвалося, заворушилося волосся.

— Ви!.. Ви!.. — Торкун не міг вимовити страшного слова.

Дем'янко стиснув його за плече. Сказав, з холодною люттю карбуючи слова:

— Так! Я! І якщо ви зараз же не рушите з місця, я й вас прикінчу,