Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

Хлопчик підійшов до кочегарки, що містилась в підпіллі будинку, підняв ляду і висипав туди вугілля.

Вівчарка, махаючи хвостом, крутилася біля нього. Хлопець поклав їй на голову руку і запитав:

— Рекс, ти не чіпав фрау?

— Мені потрібна Марта.

— Марта повернеться години за дві. Будете чекати?

— Ні, не можу.

— Тоді приходьте пізніше.

Гізела попрямувала до хвіртки. Вівчарка загавкала їй вслід.

— Рекс, замовкни, Манфреда розбудиш. Скільки разів тобі казати?

Гізела зупинилась.

— Манфред дома?

— Спить, — не дуже привітно відповів малий.

— Розбуди його, мені потрібно з ним…

— Не можу, — відрубав хлопець. — Він стомився, цілу ніч не спав.

— У мене невідкладна справа.

— І не просіть, — хлопець насупився.

— Тоді я сама розбуджу його, — Гізела рішуче пішла до будинку.

Хлопець загородив собою двері.

— Рекс, — тихо покликав він.

Вівчарка підбігла до нього і сіла поруч.

— Хто тебе вчив так поводитись із старшими? Ти… Ти що, не бачиш?.. — губи в Гізели побіліли від безсилої злості. — Відійди геть!

— Він з фронту. Ви розумієте? Поранений.

— Віллі, з ким це ти воюєш? — почувся за дверима сонний голос. Двері прочинилися, і на порозі став Манфред Тегарт.

— О, Гізі, здрастуй. Вибач, я зараз одягнуся.

— Манфреде! — голос Гізели урвався, в очах блиснули сльози.

— Що з тобою?

— Манфреде, допоможи нам… Там, у машині… — Гізела уткнула носа в білу хустинку і заплакала.

— Заспокойся. Що трапилось?

— Там — Хорст.

— Торнау?! Але ж він…

— Ні, Манфреде, він не божевільний. Ми втекли із клініки. Я прошу тебе, Фреді.

— Віллі, принеси мені френч.

Хлопчина метнувся до кімнати. Манфред дивився на Гізелу і нічого не розумів. Хорст Торнау. Ще вчора у. вечірньому випуску «Мюнхенерілюстрайте» він бачив його портрет. Читав якісь безглузді вигадки про зв'язки з фальшивомонетчиками Заходу. І раптом втеча. Неймовірно. Однак усе, мабуть, так і є, як каже Гізела.

— Витри очі, Гізі. Тобі доведеться загнати машину самій. Я, на жаль, не зможу, — Манфред показав на поранену руку.

— Добре, я зараз. Ти розумній, нам більше нема до кого.

— Я все розумію, — Манфред накинув на плечі свій солдатський кітель. — Віллі, відчини ворота. Іди, Гізі, спокійно сідай в машину і заїжджай у двір. Тільки спокійно.

Гізела обережно, щоб не розмазати на віях туш, витерла очі і пішла до хвіртки. Через декілька хвилин блакитна «іспано-сюїза» проскочила ворота, пірнула між дерева, притулилась до стіни будинку і затихла. Манфред підійшов до машини. Відчинив дверцята. В кутку, мов загнаний звір, сидів Хорст.

— Привіт, Хорсті. Ну, виходь, гостем будеш.

— Манфред! Я думав, ти на фронті.

— Як бачиш, удома.

— Манфреде, в ім'я нашої дружби… Я прошу…

— Не треба. Гізела мені все сказала. Заходьте.

Хорст вискочив з машини і, озираючись, побіг до дверей. Манфред пропустив уперед Гізелу. Вона все ще тримала біля носа хусточку.

— Віллі, ти побудь надворі. Коли що — дай знати.

— Слухаю! — виструнчився хлопець.

У дверях клацнув замок. Віллі обійшов машину, помилувався її гінкими формами, заглянув у дзеркальце, витер чорного носа і глибокодумно зауважив:

— У них теж неприємності.

Він зайшов за ріг і, мов кіт, одним духом видерся на високий горіх. Звідси відкривалася майже вся Фріденштрасе. Від Остбангофа до Розенгейм-магістралі. З горіха було видно зелений масив Гайддхаузену, що починався одразу ж за насипом. А далі височіли багатоповерхові будинки центра. Раніше, коли Манфред ще працював на заводі, Віллі часто виглядав його звідси. Рівно о четвертій Фреді виходив з автобуса. На зупинці біля залізничного мосту його завжди чекав Рекс. Вони ішли вулицею, а Віллі кричав з горіха у вікно: «Марто, накривай на стіл — Манфред іде». Так було кожного дня, аж поки Фреді не послали на фронт. А Рекс ще н досі, рівно о четвертій, ходить на зупинку до залізничного мосту, але тепер він уже зустрічає Марту. То були чудові часи, коли Фреді був удома. У вихідний вони ловили рибу. Зимою їздили в гори. Жили дружно. Тоді Віллі ще ходив до школи, і брат щоосені купував йому нові черевики. А тепер грошей не вистачає на харчі. Марта працює день і ніч, але що вона заробляє. Не може купити навіть пристойної сукні. Щодня Віллі ходить у депо, там чистять котли, і йому інколи перепадає якась робота. Цілими днями копаються на звалищі шлаку, по зернині збираючи вугілля на зиму.

Від Остбангофа повільно котилася поліцейська машина. Обігнула сквер на Рафіндерплаці і зупинилася. Віллі насторожився. Хотів було спуститися з горіха, але машина несподівано рушила далі, завернула за ріг і зникла у напрямку залізничного мосту.

— Віллі!

Хлопчина скотився з дерева, підбіг до брата. Волосся метлялося на голові, мов руда віхола.

— Фараони проїхали.

— А з машини ніхто не виходив?

— Ні, вона майже не зупинялась.

— Слухай, ти ще не забув, де живе Ютта?

— Терезієнштрасе, одинадцять, вхід з чорного двору, — випалив хлопець.

— Сходи до неї, віднеси цю записку.

В очах Віллі спалахнули пустотливі іскрини. Записки Манфреда до Ютти він носив не вперше і знав, що за ці послуги матиме дяку.

— Справа серйозна. Нікому з фон Глевіців