Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

— Що? Що ти кажеш! Цього не може бути. Ти сказала мені неправду.

— Хорсті, це правда. А батько?

— Він те нічого не знає. Сьогодні я хочу розказати йому все. Я благатиму його. Він допоможе тобі, він муситиме це зробити.

— Ні, Гізі, не в його силі вирвати мене звідси. Все дуже заплутано і важко. Краще б ти не казала мені про це. Тепер я справді збожеволію від думок і безсилля. О боже, за що ти так караєш мене?

Гізела пригорнулася до нього тихо, довірливо. Вона чекала від нього допомоги, підтримки. Але що він міг зробити? Новина приголомшила його, думки розбіглись, і не було сили зібрати їх докупи.

— Хорсті, я часто чую, як він стукає, ворушиться у мене під серцем. Лікар сказав, уже п'ять місяців…

Дивно, але голос Гізели заспокоював, вгамовував розвихрені думки, пробуджував у серці незнане раніше почуття тихої радості. Хорст відчув, як наростає в ньому міцне рішучість. «Тепер він має дбати не тільки про себе. Кінець кінцем, у житті немає нічого неможливого. Треба зібрати волю, подумати, вихід повинен бути. Он під платаном стоїть блакитна «іспано-сюїза». Професор подарував її Гізелі минулого року на день народження. Од вікна до машини метрів тридцять — не більше. У парку ні душі. Півхвилини — і він за кермом. А Гізела? Вона вийде раніше. Ні, тоді санітар забере його до палати. Гізелу можна спустити, тут невисоко. Рука Хорста сама собою потяглася до вікна. Клацнула засувка. Хорст оглянувся на двері. У коридорі гриміли кроки санітара.

— Гїзі, ключ від машини у тебе?

— Ні, я залишила його там. А навіщо він тобі?

— Зажди, — Хорст прислухався, на його обличчі з'явився байдужий вираз.

Кроки в коридорі затихли. «Зараз санітар прочинить двері…»

Санітар заглянув у кімнату.

— Лишилося дві хвилини, — і причинив двері.

Хорст притулився щокою до гарячої скроні Гізели, напружено, швидко зашепотів у вухо:

— Гізі, кохана, слухай мене уважно. Нам ніхто не допоможе, навіть бог, лише ми самі. Я спущу тебе через вікно в парк. Проскочимо браму, а там усе наше…

Коли санітар знову заглянув до кімнати, в ній уже нікого не було. Тільки вітер весело надував штору, мов білий парус.

Блакитна «іспано-сюїза» вискочила з-під гранітної арки клініки і, набираючи швидкість, помчала рівною Берг-ам-Ляймштрасе в напрямі Гайдхаузену. Поодинокі перехожі не звернули уваги на те, що за її кермом сидить юнак з перекошеним від жаху лицем, одягнений у жовту піжаму, що їх носили божевільні з клініки професора фон Глевіца. Але Хорст Торнау не забував про це ні на мить. У нього не вистачило духу в такому вигляді зустрітися з колоною вантажних автомашин, що саме замаячила в кінці вулиці, і він на повному ходу звернув на вузьку Фрейзінгерштрасе. Метрів за триста вулицю розірвав пустир. Хорст різко зупинив машину.

— Пересядь за кермо, — сказав він Гізелі. — Перший же шуцман затримає нас, як тільки угледить мене.

Не виходячи з машини, Хорст переліз на заднє сидіння і запнув вікна шторками.

— Їдьмо!

— Куди? — розгублено запитала Гізела.

І справді, куди він поткнеться у такому вигляді? Додому? Не можна. Там його відразу злапають. До тітки Сабіни? Теж небезпечно. Куди ж? Тікати геть із Мюнхена? Потрібен хоч який-небудь костюм, потрібні гроші, бодай на перший час…

— Куди їхати? — оглянулась на нього Гізела.

— Не знаю! Їдь прямо, ліворуч, назад… Куди хочеш, тільки не стій на місці! Хіба я знаю, де можна заховатися, перебути до ночі, дістати якісь штани, сорочку, гроші!

Машина рушила по Фрейзінгерштрасе.

— Десь тут поблизу живе Марта.

— Хто вона? — ухопився за соломинку Хорст.

— Марта Тегарт. Ти ж знаєш її брага Манфреда? Якщо вона вдома, я залишу тебе у неї, а сама привезу тобі костюм і гроші.

Хорст трохи опанував себе. Він навіть не підозрював, що Гізела вміє так триматися і може бути такою розсудливою.

— Де живе ця Марта?

— Адреси я не пам'ятаю. Не так давно я їздила до неї з Юттою. Це десь поблизу Остбангофа. Я, певно, знайду будинок.

Будинок Тегартів стояв на розі Фріденштрасе і Графіндерплацу біля залізничної колії, що обплітала Остбангоф. Удень і вночі повз вікна снували маневрові поїзди, гуркотіли товарняки, поспішали експреси. Проте у невеличкому садочку перед. будинком було затишно.

Гізела прочинила хвіртку. На білій рукавичці залишилась смужка сажі. Кіптява лежала на листях дерев, на прив'ялих квітах і навіть на траві. В садку нікого не було. Пройшла до дверей, натисла кнопку дзвоника. Тихо. Подзвонила ще раз. Відповіді не було. Певне, Марта ще не повернулася з роботи. Тоді з Юттою вони приїздили до неї надвечір. Поглянула на годинника — пів на другу. Чекати? Небезпечно. Можуть помітити машину. До того ж за рогом — магістральна Розенгаймштзасе. Повернула од дверей і зупинилася, заклякла від жаху. Сіра вівчарка сиділа на доріжці і дивилась злими очима. Спробувала пройти повз неї і з криком відскочила назад. Пес наїжився, звів задні лапи і так гаркнув, що в неї похололо всередині. «Він не випустить мене звідси. Але ж там Хорст. Боже, яке безглузде становище». Гізела вже ладна було розплакатись з досади, коли до хвіртки підійшов хлопчик з мішком за плечима. Руки і ніс хлопчини були чорні від вугільного пилу. Руде, мов з червоної міді, волосся стирчало з-під солдатської пілотки непокірними пасмами. Важкий мішок водив його з боку на бік.

— Забери собаку, — попросила Гізела.

— Рекс, іди сюди. —