Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

на небо. Але там не було видно жодних ознак наближення світанку. Томек зовсім забув, що на цій географічній широті перед сходом сонця панує така сама темінь, як і серед ночі. Тому він невимовно зрадів, коли без передсвітанкових сутінків на небі з’явилось величезне сонце й відразу настав день. Серед мисливців запанувало пожвавлення. Бентлі негайно послав у розвідку трьох слідопитів, які нечутно швидко попрямували в степ і незабаром зникли серед високої трави. Бентлі вийняв із рюкзака димову ракету, за допомогою якої мав повідомити мисливців південного та східного загонів про те, що облава почалась. Незабаром увесь загін рушив услід за розвідниками.

Вони повільно посувалися степом біля трьох годин. Від розвідників не надходило жодних повідомлень. Томек уже почав хвилюватися, чи, бува, не розминулися вони з ними, коли раптом один із розвідників вигулькнув перед ними із зелених заростей.

— Знайшли кенгуру? — спитав Бентлі, під’їжджаючи до нього.

— Так, знайшли. Вночі вони відійшли від води трохи на північ, — відповів тубілець каліченою англійською мовою. — Вони тепер там!

Місце, де паслись кенгуру, знаходилось біля підніжжя скелястих пагорбів.

— Погано, — зауважив Бентлі. — Боюся, що загін, який повинен був оточити їх із півночі, перебуває зараз надто далеко від нас.

— Ви лише не допустіть до того, щоб кенгуру вислизнули від нас! — вигукнув Томек.

— Постараємося, але передусім треба зберігати спокій, — рішуче відповів Бентлі. Хвилину подумавши, він додав: — У нас надто мало людей, щоб розділитися на дві групи, але якщо ми негайно не почнемо облави, то кенгуру можуть віддалитися ще більше на північ. Тому троє з нас повинні негайно вирушити на південь, щоб завернути стадо, якщо кенгуру спробують прорватися між нами та загоном, який іде зі сходу.

На хвилину Бентлі задумався, кому доручити зайняти позицію на півдні. Йому нелегко було це вирішити. Нарешті він спрямував свій допитливий погляд на хлопця.

— Томеку, візьми зі собою двох тубільців і повільно рухайтесь у південному напрямку, — сказав він. — Як тільки побачиш димову ракету, скачи вперед так, немовби за тобою гналося сто бенгальських тигрів. Дотримуйся напрямку паралельно до пагорбів, доки не зустрінеш східний загін. Тоді з’єднайся з ним і разом замкніть кільце облави.

— Ой, чи не можна послати когось іншого замість мене? — жалісно попрохав Томек.

— Ти що, боїшся, що тобі не вдасться взяти участь у полюванні? — здивувався Бентлі. — Не турбуйся, друже, адже саме ти триматимеш у своїх руках головну нитку полювання. Чи знаєш, чому я вибрав саме тебе?

— Не знаю, але думаю…

— Я вже з виразу твого обличчя бачу, що не знаєш. Зараз поясню. Так ось, якби кенгуру намагались прослизнути між нами й східним загоном, ти повинен за всяку ціну їх повернути. Якщо їм удасться хоча б раз перервати ланцюг облави, вони порозбігаються по степу, як розвіяні вітром. А ти знаєш, що може змусити кенгуру змінити напрямок утечі?

— Не знаю!

— У разі необхідності треба вбити ватажка стада. Ось чому я вибрав саме тебе. З того, що мені про тебе розповідали, я виснував, що ти найкращий стрілець у нашій групі. Якби з нами тут був пан Смуга чи боцман Новицький, я послав би когось із них.

Томек почервонів від радості й гордості. Якусь хвилину він мовчав, щоб опанувати себе. Нарешті озвався, немов удавано байдужим тоном:

— Ну, якщо так, то я їду на південь. Якщо виникне в цьому потреба, тубільці повинні показати мені ватажка стада, щоб я не помилився.

Бентлі з тривогою глянув на Томека:

«Який самовпевнений цей хлопець. Щоб він, бува, не зіпсував нам усе полювання!»

Але часу на роздуми вже не було. Бентлі вибрав двох тубільців і коротко пояснив їм завдання. Томек вирушив на південь на своєму поні, а Бентлі з рештою членів загону подався на захід.

Як тільки Томек залишився наодинці з тубільцями, вся його впевненість розвіялась, немов дим від згаслого вогнища. Що буде, якщо він зіб’ється з напрямку? Чи зможе при необхідності повернути кенгуру? Він скоса глянув на австралійців, які їхали поруч із ним. Занепокоївся, побачивши дві пари жовтих очей, які допитливо дивились на нього.

— Чи правильно ми їдемо? — звернувся Томек до них, щоб підбадьорити себе.

— Добре їхати, тільки повільніше, — підтвердив один із тубільців.

Томек стримав біг поні. Тепер вони їхали ступою. Час тягнувся нестерпно повільно. Томек усе частіше поглядав на схід, чи не побачить там, бува, вершників зі східного загону. Проте там нікого не було видно.

«Ну й халепа! — подумав Томек. — Зробили мене ватажком групи тубільців, а я не знаю, що мені далі з ними робити. Батько чи Смуга не вчинили б так зі мною! А що, коли ці австралійці зрадники й заберуть мене зі собою в степ?»

У цю мить бронзова рука тубільця схопила поні за вуздечку й осадила його на місці. Томек швидко заплющив очі, очікуючи зрадницького удару, але замість цього почув високий голос тубільця:

— Дивитися, швидко дивитися! Видно знак!

Томек розплющив очі. Австралійці показували руками на захід. Там у небо звилася ракета, за якою тягнувся темний хвіст диму. Облава рушила! Томек відразу забув про всі свої страхи. Він подумки повторив наказ Бентлі: «Як тільки побачиш димову ракету, скачи вперед так, немовби за тобою гналося сто бенгальських тигрів».

— Уперед, щодуху вперед! — гукнув він тубільцям.

Тубільці приострожили п’ятами коней. З місця рушили галопом. Трава швидко втікала з-під кінських копит. Далеко на заході заляскали часті постріли, й докотився протяжний крик нагоничів.

Томек ухопився руками за високу луку сідла й приострожив поні. Він випередив тубільців на декілька метрів, оскільки ті були не дуже добрими їздцями. Томек майже забув про них. Він мчав уперед не оглядаючись. Аж раптом почув крик:

— Стрільба! Стрільба! Стрільба!

«Чого вони від мене хочуть?» — подумав Томек і оглянувся.

— Стрільба! Стрільба! — не вгавали австралійці.

Лише тепер Томек усвідомив,