Джованні Боккаччо - Про славних жінок

численними ударами, Гармонія впала якомога ближче до тіла нещодавно вбитої.

Роки, які відібрала у Гармонії відданість, щедро повернули їй описи у творах. Важко вирішити, що є важливішим: чи вірність тієї, що померла раніше, чи відданість тієї, що врятувалася, бо перша чеснота увіковічує мужність дівчини, друга – ім’я Гармонії.

69. Буза з Канузія Апулійського

Буза, яку деякі називають Павлиною, оскільки Буза – її прізвисько, була родом з Апулії,[133] з міста Канузія. Один її неймовірний вчинок, який античність залишила прийдешнім поколінням, змушує мене повірити, що походила ця жінка з визначного роду і була відома також завдяки багатьом іншим чудовим заслугам.

Адже переповідають, що коли Ганнібал[134] провадив спустошливу війну проти римлян, вогнем і мечем винищуючи весь італійський народ і поливаючи землю кров’ю, то у битві під Каннами, апулійським містечком, не тільки переміг свого ворога, а майже повністю розбив сили італійців. Тож усі, хто вийшов живим з того жахливого побоїща (а було їх близько десяти тисяч), поневіряючись і блукаючи, подалися вночі по бездоріжжю до міста Канузій, яке на той час було союзником римлян.

Усі втікачі були змордовані, виснажені, збіднілі, обеззброєні, голі та зранені. Не боячись ані будь-якої біди, ні могутності переможця, Буза всім їм люб’язно надала притулок у своїх помешканнях. Насамперед вона наказала їм усім не падати духом. Потім прикликала лікарів і піклувалася про поранених з материнською турботливістю. Вона з дивовижною щедрістю забезпечила одягом повністю всіх, хто його потребував, дала зброю тим, хто її не мав. Щоденну плату за їхнє утримання вносила з власних коштів. А коли вони приходили до тями і, отримавши надію завдяки її піклуванню, збиралися піти своїм шляхом, вона давала кожному грошей на дорогу. Також Буза не відмовлялася простягнути руку допомоги будь-кому з нових втікачів, що приходили до неї. Ця подиву гідна історія достойна ще більшої похвали тому, що вона розповідає про жінку, а не про чоловіка.

Цареві Александрові Македонському, завойовникові цілого світу, попри інші його достоїнства, історики приписують особливу щедрість: стверджують, що він, як і багато інших щедрих правителів, дуже часто не лише дарував дорогоцінні камені, великі суми грошей та інші коштовні речі, а навіть надавав у володіння землі, чудові царства, а то й величезні імперії – чи своїм друзям, чи навіть переможеним царям.

Такі добродійства, зрозуміло, є величними і заслуговують найбільшої похвали, однак вони, на мою думку, аж ніяк не дорівнюються до благочинства Бузи. Адже Александр був мужем, а Буза – жінка: їм скупість притаманна від народження, та й відвага у них значно менша. Александр був царем, до того ж великим, а Буза – звичайною жінкою; він володів тим, що нагарбав своєю жорстокістю, вона – тим, що дістала як законну спадщину; він роздавав те, що, можливо, не хотів більше мати, вона – те, що довго мала і хотіла надалі зберігати; він роздавав прислужникам і друзям, вона – невідомим чужинцям; він роздавав, коли його справи процвітали, вона – коли була у непевності і друзі були в небезпеці; він роздавав, коли був на чужині, вона – під небом батьківщини та посеред своїх; він роздавав, щоб заслужити собі славу благодійника, вона – щоб допомогти потребуючим.

Що ще маю сказати? Якщо зважити на мислення, стать і статус їх обох, то я не сумніваюся, що за справедливим судженням Буза заслуговує набагато більшої слави за своє милосердя, аніж Александр за свою щедрість.

Читач може вихваляти, кого забажає, але на мою думку, Буза знайшла найкраще застосування для своїх маєтків. Адже породжуюча природа вивела золото з надр землі на поверхню не для того, щоб його з материнського лона одразу ж закопали в могилу; саме так роблять жадібні, коли ховають його у скриню і розставляють пильних сторожів, немовби хотіли ще раз народитися. Золото існує для того, щоб сприяти загальному благу, а не для завойовування поваги та розважання друзів. А якщо нам його забагато, тоді з щирою душею роздаймо його тим, хто зазнав нещасливої долі, потерпає від гніву неба, несправедливо скривджений бідністю, закритий у в’язниці за чужий злочин, та й врешті всім тим, хто потерпає від нужди. Але використовувати такі статки потрібно не для того, щоб показати себе, а щоб допомогти; не для того, щоб нажитися, а щоб подарувати. Тому необхідно застосовувати здоровий глузд: щоб, допомагаючи іншим, не збідніти самому і тоді не зазіхати на статки інших, не кажучи вже про те, щоб здобувати їх силоміць чи заздрісно на них споглядати.

70. Софонісба, цариця Нумідії

Знаємо, що Софонісба[135] була дуже відомою царицею Нумідії, однак найбільше вона прославилася своєю страшною загибеллю, яку прийняла безстрашно і добровільно. Була вона донькою Газдрубала, сина Ґізґона, великого карфагенського вождя, і жила в час, коли Ганнібал спустошував Італію.

У квітучому віці, коли вона була чудовою красунею, батько видав Софонісбу заміж за Сифакса, могутнього царя Нумідії. Цим він прагнув не лише поріднитися з царем; у той час, коли постійно велася війна з Римом, хитрий чоловік намагався не тільки відвернути варварського царя від римлян, але й красою своєї доньки зробити його союзником Карфагена у війні проти Рима; його плани здійснилися.

Дівчина отримала попередньо настанови, а ще й краса цьому дуже сприяла, тож щойно відсвяткували одруження, Сифакс так палко закохався, що нічого іншого для себе не мав дорожчого чи солодшого, аніж Софонісба. Врешті, коли нещасний палав у коханні, Корнелій Сципіон переправився зі своїм військом із Сицилії в Африку, і Софонісба, на прохання Газдрубала, лестощами та проханнями настільки схилила волю Сифакса на свою сторону, що той не лише покинув римлян, яким давав клятву вірності та дружби, і приєднався до карфагенян, а навіть перебрав на себе керівництво чужою війною. Тому й порушив угоду, яку нещодавно уклав зі своїм гостем Сципіоном, і відіслав йому листа, забороняючи переходити в Африку, ще задовго до того, як той перейшов.

Однак Сципіон, молодий чоловік з могутнім духом, зневажаючи підлість варварського царя, вивів свої війська неподалік від Карфагена і насамперед розправився із Сифаксом, пославши на нього свого союзника Масиніссу і легата Лелія. Вони, розбивши військо Сифакса, його самого схопили, закували в кайдани і відвели до Цитри, головного міста Нумідії. Однак