Олег Євгенович Авраменко - Первісна. У вирі пророцтв

Майже відразу надійшла лаконічна відповідь, яка означала: „Чекай на нашому місці.“ Ківан без зволікань полишив Тиндаяр і опинився в темній кімнаті на другому поверсі будинку, де вони зазвичай проводили зустрічі. Затемнив вікна, наслав глушильні чари, запалив у маґічному ліхтарі слабенький вогник і став чекати.

Минуло щонайменше чверть години, і лише тоді він відчув характерне збурення темної енерґії, а слідом за цим у кутку кімнати з’явилася князівна Елвен вер Кайлем. Вона була вдягнена явно поспіхом, у простеньку, хоч і гарну блакитну сукню, а її шовковисте світло-русяве волосся подекуди залишалося сплутаним від сну. Проте, на Ківанову думку, це лише надавало їй ще більшої привабливості.

— Пані, — мовив він розгублено й винувато. — Вибачте, я, мабуть, помилився…

— Ні, не помилилися, — відповіла вона, вмостившись у старенькому кріслі й помахом руки запросивши Ківана сісти в сусіднє. — Ваш виклик надійшов до лорда Ґарвана, а він переадресував його мені, бо зараз дуже зайнятий. Увечері військовий патруль схопив Монроя аб Кодвала, секретаря Священної Канцелярії з питань чистоти віровчення. Це дуже серйозна здобич, тож лорд Ґарван, як головний королівський прокурор, особисто веде його допит.

Ківан і раніше чув про Монроя аб Кодвала, який від самого початку кризи зайняв непримиренну позицію, вимагаючи від Поборчої Ради оголосити Імара єретиком і на цій підставі усунути його з престолу. Проте більшість радників із ним не погоджувались, оскільки розуміли, що такий радикальний крок рикошетом ударить по них самих. У лахлінській історії були випадки, коли поборники тишком-нишком позбувалися незручних їм королів, але ще жодного разу Конґреґація не намагалася публічно поставити себе над королівською владою. І не тому, що не хотіла одноосібно правити Лахліном, а через рішучий спротив вищої шляхти на чолі з князями — єдиної сили в країні, що стояла на заваді всевладдю поборників. Князі міцно тримались один за одного і всі разом підтримували короля, вбачаючи в ньому ґаранта своєї незалежності. І якщо зараз вони ще вагалися, не поспішали відкрито стати на бік Імара, то спроба Поборчої Ради порядкувати на свій розсуд королівською короною вже напевно підштовхнула б їх до рішучих дій.

— Мій батько вважає захоплення майстра Монроя великим успіхом, — вела далі Елвен. — А от я в цьому сумніваюся. На свободі він грав нам на руку своєю безкомпромісністю, рішучим несприйняттям будь-яких, навіть найменших поступок. І не можу позбутися враження, що лорд Айвар просто здав його, вирішив нашими руками усунути з дороги небезпечного суперника. Власне, зараз лорд Ґарван і намагається з’ясувати, що робив такий високоповажний діяч Конґреґації в районі, цілком контрольованому королівськими військами. І чому його охорона миттю розбіглася при наближенні патруля… Ну, гаразд. Що там у вас, лорде Ківане?

Він докладно розповів їй про те, що сталося в Касневиді, й передав листа від „старого товариша“. Уважно прочитавши його, Елвен сказала:

— А це вже інша крайність, протилежна до позиції Монроя аб Кодвала. І дуже небезпечна для нас. Ми підозрювали, що серед керівництва Конґреґації є люди, готові піти на певні поступки — аж до того, щоб визнати провину деяких своїх колеґ, включно з лордом Айваром. Тепер, завдяки вам, маємо ниточку, що приведе до них.

— Мені слід було б допитати старшого поборника, перш ніж… ніж убити його, — озвався Ківан. — Але я просто не зміг.

Елвен похитала головою:

— У вас однаково нічого б не вийшло. Він був затятим фанатиком і не став би домовлятися з чаклуном. А ви не вмієте розв’язувати язика таким упертюхам, не вмієте по-справжньому допитувати. Та це не біда. За почерком ми встановимо, хто написав листа, а через нього знайдемо інших. Гадаю, їхніх ватажків доведеться вбити. Тихо-мирно, без зайвого галасу, обставивши все так, ніби вони померли з природних причин — хто від хвороби, хто від нещасного випадку… А з Ґеридом аб Лорканом ви вчинили правильно. Звичайно, лорд Ґарван відшпетить вас задля годиться, проте визнає, що за тих обставин ви діяли розважливо й холоднокровно. Помилок припускаються всі — проте не всі вміють звести до мінімуму їхні наслідки. Вам це непогано вдалося. А трохи пристрашити поборників не завадить. Тут, у Ханґовані, ми їх добряче притисли, але на решті Лахліну вони почуваються повновладними господарями. Навіть у моєму рідному Шогайріні, дарма що дядько Кервал неухильно дотримується всіх королівських розпоряджень.

Ківан про це знав. Позавчора він з Ґарваном аб Малахом проводив обшук у кабінеті тамтешнього старшого поборника, який, хоч і був усунений з посади канцлера князівства, поводився, ніби нічого не сталося, і продовжував розсилати директиви всім місцевим урядникам. Така сама ситуація склалася і в усіх інших князівствах, куди вже надійшли нові королівські укази. Начальники реґіональних діоцезів не наважувались оголошувати їх протизаконними, чекали на рішення Поборчої Ради, а тим часом тихо саботували ясно висловлену волю короля. Поборча ж Рада не могла скасувати ці укази з тієї простої причини, що Імар не подавав їх на затвердження — і формально мав на це право, позаяк на них уже стояв підпис канцлера, чиї обов’язки наразі виконував Дивлін аб Ґалховар. Правда, самі поборники не визнавали цього призначення і вважали законним канцлером Айвара аб Фердоха.

Найважливішим з усіх останніх королівських рішень був, безперечно, указ про утворення Державної Ради, ухвалений ще першого дня протистояння. Відповідно до нього, Державній Раді, що мала складатися з усіх лахлінських князів, передавалися повноваження Поборчої Ради, не пов’язані безпосередньо з питаннями віри. Це був той самий крок, до якого не вдавався жоден Імарів попередник, що конфліктував із Конґреґацією. Досі лахлінські королі лише намагалися зміцнити свою владу за рахунок поборників, а коли їм це вдавалось, вони й гадки не мали ділитися своїм здобутком із вельможами, які, на відміну від упокореної Поборчої Ради, не були б такими слухняними до королівської волі.

А Імар мав зовсім іншу мету. Він прагнув знищити Конґреґацію (хоча й не говорив про це відкрито) і задля здійснення свого величного задуму був готовий віддати такий ласий шматок владного пирога князям. Зрозуміло, що на саму думку про це князі аж облизувались, однак не були певні в спроможності короля взяти гору в цій боротьбі, тому переважно займали