Райнер Марія Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе

Що сталося, чому кролик стрибнув униз, чому всі одразу дивляться, як він стрибає? Всі такі спантеличені. Лев не має роботи. Жінка сама тримає корогву. Чи просто тримається за неї? Другою рукою вхопилася за ріг єдинорога. Невже це жалоба, і чи може жалоба бути такою випростаною, а жалобне вбрання — таким мовчазним, як цей чорно-зелений, подекуди вицвілий оксамит?

Але настає ще й свято, на яке ніхто не запрошений. Гостей тут не сподіваються. Тут усе. Все і назавжди. Лев озирається майже з погрозою: не сміє прийти ніхто. Ми ще не бачили її втомленою, — а чи вона втомлена? Чи, може, вона тільки зігнулася, бо тримає щось важке? Можна подумати, дароносицю. Але другу руку простягає до єдинорога, і тварина, підлещена, стає дибки, підводиться і ткнулася їй у коліна. Виявляється, вона тримає дзеркало. Бачиш, показує єдинорогові його відображення?..

Абелоне, я думаю, що ти тут. Ти розумієш, Абелоне? Гадаю, повинна зрозуміти.

А тепер навіть гобеленів Dame a la Licorne[64] немає в старому замку Бусак. Настав час, коли все пішло з тих будинків, вони вже нічого не здатні утримати. Небезпека стала певнішою за безпеку. Ніхто з роду delle Viste не йде поряд і не має цього в крові. Всі вони відійшли. Ніхто не згадує тебе, П'єре Обюсоне, великий магістр із прадавнього дому, за чиїм наказом зіткано, мабуть, ці картини, що все підносили, нічого не відкидаючи. (Ох, поети завжди по-іншому писали про жінок, точніше, на їхню думку. Звісно, більше нам знати не треба.) А тепер лише випадково зайде хто-небудь і майже лякається, бо ж його не запрошували. Але й інші сюди приходять, хоча їх небагато. Молодь навряд чи придивляється до деталей, певне, її фах вимагає поглянути бодай коли-небудь на гобелени.

А юних дівчат, звичайно, інколи можна побачити перед ними. Адже в музеях завжди є гурти дівчат, що повтікали з домів, які нічого не втримають. Вони стоять перед гобеленами і трохи забувають про себе. Вони завжди відчували, що існує тихе життя повільних, не зовсім виразних жестів, і тьмяно пригадують, що колись навіть думали, ніби таким буде і їхнє життя. А потім швиденько дістають зошити й починають малювати, байдуже що, чи то якусь квітку, чи то задоволену тваринку. Їм наперед сказали, що не має значення що. І справді, не має значення. Головне — намалювати, задля цього вони мало не похапцем покинули дім. Вони з добрих родин. Але тепер, малюючи, піднімають руку, і видно, що їхні сукні ззаду не застебнуті або ж застебнуті не до кінця. Є кілька ґудзиків, що їх годі дістати. Адже всі ті сукні шили тоді, коли й мови не було, що вони раптом подадуться у світ. Удома завжди хтось допомагав застебнути ґудзики. А тут, милий Боже, кому ти потрібна в такому великому місті! Тож треба мати подругу, але й подруги в такій самій скруті, і в результаті одна одній застібають сукні. Це смішно і нагадує про родину, про яку не хочуть згадувати.

І під час малювання інколи мимоволі з'являється думка, чи не краще було лишитися вдома. Якби ж можна було стати побожною, щиро побожною разом з іншими людьми. Але було б безглуздям спільно віддаватися вірі. Шлях повужчав, до Бога вже родинами не йдуть. Лишаються тільки різноманітні інші речі, які в крайньому випадку можна поділити. Але якщо ділити чесно, кожній людині дістанеться так мало, що це буде ганьбою. А коли шахрувати під час поділу, виникають суперечки. Ні, справді, краще малювати, байдуже що. З часом схожість таки з'являється. А мистецтво, яке опановують так поступово, все-таки справді гідне заздрощів.

Напружено переймаючись тим, що визначили для себе, ці молоді дівчата вже не доходять до того, щоб бачити. Дівчата не помічають, що, малюючи, вони лише притлумлюють у собі незмінне життя, яке, променисте, застигло на витканих картинах у своїй нескінченній несказанності. Вони не вірять йому. Тепер, коли так багато стало по-іншому, вони хочуть змінитися. Вони зовсім близькі до того, щоб припинити опір і думати про себе так, як могли б розмовляти про них чоловіки, якби їх не було поблизу. Це видається їм поступом. Вони майже переконані, що люди прагнуть насолод, і знову нових і ще більших насолод, і що саме в цьому полягає життя, якщо не занапастити його якимсь безглуздим способом. Вони вже почали озиратися, шукати, — вони, чия сила завжди полягала в тому, щоб їх знайшли.

Це все, я думаю, тому, що вони втомлені. Вони цілі сторіччя несли тягар любові, завжди грали увесь діалог, обидві ролі. Адже чоловік може тільки повторювати, і то поганенько. Адже чоловікам важко навчатися з їхньою розвіяністю, недбальством і ревнощами, що теж є формою недбальства. А жінки все-таки терпляче чекали вдень і вночі і приймали в любові та злиднях. І під тиском безкінечної нужди з них виростали палко закохані, що, кличучи чоловіка, перевершували його, виростали вище від нього, коли він не повертався, як-от Гаспара Стампа або португалка, що не відступалася, аж поки їхня мука обернулася в жорстоку крижану велич, яку годі витримати. Ми знаємо про багатьох таких жінок, бо ж є немов дивом збережені листи, або книжки з віршами, що звинувачують чи нарікають, або портрети, що дивляться на нас у галереї крізь плач, — крізь те, що пощастило зобразити художникові, хоча він і не знав, що то. Але ж таких жінок було незмірно більше, це ті, чиї листи спалили, і ті, які не мали здібностей написати їх. Старі баби, що зачерствіли, але зберегли в собі дрібку вишуканості, гладкі, огрядні матрони, що стали сильними, сильними від злигоднів; вони уподібнилися до своїх чоловіків і все-таки були цілком відмінні від них там, де озивається любов, — у пітьмі. Породіллі, що ніколи не хотіли народжувати, і, нарешті вмираючи під час восьмих пологів, мали жести і легковажність дівчат, що раділи коханню. І ті, що лишилися з шаленцями й пияками, бо знайшли спосіб бути в душі так далеко від них, як ніде в іншому місці, а коли опинялися серед людей, то не стримувались і сяяли, немов жили зі святими. Хто відповість, як багато їх і які вони різні?