Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

не відступили з поля бою доти, поки турецький цісар не підписав мир і без жодної здобичі, як непишний, повернувся до своєї держави.

Ми оглядали поля, на яких велися жорстокі бої, і жах та жаль охоплювали нас, коли ми дивилися на численні сліди битв, ледь не наступаючи на вояцькі кості, що їх пообгризали круки і вовки. Всюди розорані кулями, а тепер порослі буйною травою вали й окопи, які насипали поляки, щоб захищатися від турків; кінські кості, татарські стріли, поламані списи, — все розсипане між густими бур’янами і лозою; куди не поглянеш, скрізь бачиш, — тут танцювала смерть.

Недалеко за Хотином ми переправилися через ріку Прут і їхали далі вже по волоській крані, а за містом Сучавою, під Уроком, Арменак знову показував ті величезні нетрі і ліси, де років понад сто тому зрадлива Волощина до ноги вирубала польське лицарство. Це було за короля Ольбрахта, так що навіть у прислів’я ввійшло: «За короля Ольбрахта загинула шляхта». Коли ж пан Арменак сказав, що будемо ще їхати через жалібну Цецору, де за вітчизну поліг від турецької шаблі славної пам’яті гетьман Станіслав Жовкевський, я подумав: «Боже ти мій, невже наша дорога веде тільки по слідах польської крові?»

Під Яссами, столицею князя, чи то пак волоського господаря, пан Арменак наказав зупинитись. Ми позлазили з возів, бо саме доїхали до цецорських полів.

Арменак зняв шапку, і ми всі, за його прикладам, зробили те саме, а потім він показав нам місце, де поліг три роки тому гетьман, і розповів, як яничари відтяли йому голову, насадили на спис і обносили по турецькому обозу, а тоді на знак перемоги відіслали султанові до Царгорода. Я добре знав цю жалібну історію бо про неї багато розповідали у Львові, дуже вболіваючи над смертю славного гетьмана, якого там знала кожна дитина і який, мешкаючи у Жовкві, був добрим сусідом для міста. Львівські отці єзуїти, в яких учився Урбанко, навіть надрукували траурні вірші, що називалися «Плач над могилою». Урбанко приніс мені почитати їх, і я багато які з них знав напам’ять, та й зараз ще пам’ятаю деякі строфи:

Вітчизно, чому плачеш, чому смутна стала?

Словечка не промовлю — недуга зламала.

Понад нивами, гаями,

Понад польськими містами Лине звістка, кров’ю вмита,

Чорним смутком оповита!

Не буду описувати моєї подорожі з усіма подробицями, бо писати про це треба було б багато, і не швидко закінчив би я розповідь. Скажу тільки, що немає такої книжки, чоловіче, з якої б ти стільки навчився, скільки навчишся від подорожі, бо книжка або повість людська — це лише тінь і марна подібність речей, а подорож— то сама річ, і від неї наберешся розуму за один день більше, ніж удома за рік, тому що тут тобі на кожнім кроці потрібний розум, а якщо не маєш природженого розуму або не наберешся його з прикладу та з пригоди чужої і власної, тоді сиди вдома на печі. Під час подорожі ти вчишся пізнавати людей і світ, і не треба на тебе ні різки, ані батога, щоб ти був старанний і обачний, бо коли ти ледачий або необережний, то спокута не мине тебе, як школяра: наробиш сам собі шкоди, втратиш час, здоров’я, гроші, а може, й життя.

Ми їхали Волоським краєм, через ріку Серет до Фокшан, далі—через Текучу до Римніка. Тут Захнович і Бонарик розлучилися з нами і рушили вбік, іншою дорогою, до Брали, бо звідти вони мали їхати вниз до турецької Добруджі. Нам жаль було прощатися з ними, особливо сумував я за Бонариком: він був дуже веселий і по-людяному ставився до мене, умів розповідати такі дивні й цікаві історії, що, бувало, їсти й спати чоловікові не хотілося, тільки б слухав і слухав.

Була в пана Бонарика ще дуже довга сопілка, тобто флейта, на якій він любив грати, і диво-дивне: коли розповідав, то завжди щось нове й забавне, а коли прав, то незмінно одне й те саме, бо нічого більше не вмів. Сідав він тоді по-турецьки, схрестивши ноги, виймав страхітливу флейту, роздував щоки, аж, бувало, посиніє, і грав мелодію на мотив пісні:

Сонце вже сіло, темна ніч надходить.

Що то за голос до мене доходить?

Слухати буду — напевне вгадаю,

Чого та жінка болісно ридає.

Він знав лише ці чотири рядки і раз у раз повторював їх, граючи до них на своїй флейті одну й ту саму мелодію.

Попрощавшись з обома, ми поїхали на Божів, Жержиці — до великого міста Бухареста. Вирушивши звідти, незабаром в’їхали у край, що зветься Болгарією, а проживають там християни, яких лютий турок під ярмом, немов у невільничих кайданах, держить.

Мені здалося, мовби я повернувся додому і опинився серед своїх: досі їхав я, наче німий і глухий, бо не розумів румунської мови, а тепер, хоча від біди, міг порозумітися, тому що болгари — це народ слов’янський, до нашого подібний і одного з нами, поляками, племені, а мова їх — це ніби щось середнє між польською і українською, і навіть слова, хоч дещо змінені, все-таки дуже схожі на наші. Коли запитаєш, як називається те чи інше село, то відповідають, зовсім як у польському краї: Шумівці, Могила, Сливниця, Гнійниця, Букова.

Нарешті, приїхали ми до Дунаю, величезної ріки, такої широкої, що другого берега й не побачиш, а по ній дуже великі кораблі плавають. Край той, мов рай земний: всюди дерева горіхові, каштанові і шовковичні, фруктів і винограду досхочу, рожі столисті на полях, як у нас бур’яни, самі ростуть, а на річці зелені острови позаростали чудовими кущами, між якими дині, мов золоті бані, виблискують. І скрізь — безліч розмаїтого птаства, лебеді з шумом плавають по воді, а в глибині так багато риб, що чайка тільки-но пірне, а вже витягає на берег рибу завбільшки з лікоть. Як подивишся на все це багатство божих дарів, то спочатку зрадієш, а потім враз заболить серце,