Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

з випуклими, чорними, як вугілля очима, і в кожного — здоровенний горбатий ніс, а наш караван-баша був високий, худий і дуже чорний, а очі мав такі темно-сині, як залізо на новій косі, вуса ж і волосся білі, як молоко, хоч казали, що він ще не старий. Чув я також, що він колись служив у короля солдатом, і це було помітно, бо говорив завжди коротко і владно, мовляв, виконай, що тобі наказують, а не питай і не балакай свого.

Арменак почав з того, що я повинен бути вдячний панові Геліасу, бо він тільки для нього це зробив, узявши мене, незнайомого собі хлопця, прислужником у турецьку дорогу, і щоб я не наробив панові Геліасу стиду, а собі ще більшого сорому й шкоди, то повинен бути чесним і слухняним, «інакше — сказав він, — і шкурі твоїй буде і погано, і покину тебе на погибель десь між розбійників Я повинен був служити лише йому, пильнувати товар, доглядати зброю, — він мав кілька рушниць, пістолетів і шабель, щоб, на випадок чого, озброїти кожного Візника й купця; крім того, я повинен був піклуватися про шатра і подорожню кухню, допомагати при відправі мит, держати під реєстром оброки для коней і в усьому, що б не трапилося і в чому була б потреба, бути готовим виконати його накази.

Їхали ми через Золочів, Скалу, Трембовлю з дуже короткими перепочинками, найчастіше вночі, бо стояла тоді велика спека. Так тривало аж до Кам’янця-Подільського, де ми затрималися на цілі дві доби. В Золочеві приєднався до нас один віз, який послали місцеві вірмени, в Трембовлі — теж один, а з Кам’янця ми вже виїхали довгим журавлем, бо там пристали до нас ще три вози.

Таким чином, зібралася величенька компанія. Купці представляли різноманітні види торгівлі, але найбільше було вірмен. З них, крім самого Арменака, найкраще пам’ятаю Чареняна і Ерванзаде, бо ці два були дуже кумедні, і, бувало, всі добре насміються з них. Вони уклали між собою спілку в торгівлі і весь час у дорозі трималися разом, то страшенно сварячись, то знову мирячись і цілуючись. В обох були кучеряві голови, великі горбаті носи, круглі животи й тоненькі ніжки. Обидва говорили в ніс. Тільки-но зупинялись попасти коней, та навіть і коли їхали на возі, брали вони чорні таблички на коліна, і кожний крейдою щось писав на своїй і рахував, з чого завжди виникала велика сварка. Кидались табличками, схоплювалися на рівні ноги, закочували рукава і наскакували один на одного з кулаками, але тільки-но наскочить один, як другий зразу ж відскочить, і так стрибають, аж поки духу не вистачить, проте жодного разу ні один з них не вдарив другого. Коли сильно повтомлюються, тоді Чаренян, сопучи, відкидав голову назад і, випнувши перед Ерванзаде голу шию, кричав:

— Візьми ж ножа і ріж, ріж, щоб зарізав мене відразу, коли прагнеш моєї загибелі.

А Ерванзаде теж починав сильно сопіти і притьмом роздягатися: розв’язував пояс, роззував чоботи, кидав жупан на землю і кричав:

— Бери собі, все забирай, і сорочку візьми, коли ти заповзявся обдерти мене до нитки!

Проте, лементуючи отак, все ж не опускав з ока жупана і, ледве кинувши його, зразу ж поспішав підняти, мацав кишені, чи щось не випало. Потім обидва починали ревно плакати, пізніше знову бралися до рахунків, а кінчали тим, що перепрошували один одного і цілувались.

Світ був для мене зовсім новий, бо я ще мало знав його, а дуже допитливий був від народження. Отож я мовби поїдав його очима, дивувався всьому, чого досі не бачив і не чув. Проте найбільший подив збудив у мене Кам’янець, бо в цьому великому і настільки укріпленому місті, що його ніяка людська сила не здобуде, є що оглядати і чому дивуватися. Здалека видно на крутій скелі замок, що піднімається до неба, а довкола бережуть місто прибережні скелі, під якими шумить річка Смотрич, так що хіба тільки птах дістанеться в те місто, а татарин чи турок навіть не спокуситься його штурмувати. Пан Арменак розповідав, що два роки тому, коли наші воювали з турками під Хотином, сам султан, тобто турецький цісар Осман, підступив з великими військами під Кам’янець, щоб узяти його, але, побачивши фортецю, сказав: «Бог збудував цей замок, нехай же він і здобуває його» і з цими словами відійшов од міста.

Кажуть, у Кам’янці є підземний хід, який тягнеться від замку під усім містом, а з міста під Дністром аж до другого замку в Хотині, що стоїть уже не на польській, а на волоській землі. Наш шлях вів на Хотин; ми переправилися через Дністер з польського берега на волоський і таким чином розсталися з милою вітчизною. Далі починалися чужі краї, хоч і християнські, але вже під владою турецького цісаря, якому князі тієї землі, що їх господарями називають, мусили щороку платити данину, з’являтися з військом на кожну його вимогу і вважати себе його нікчемними слугами, а він, якщо йому якийсь господар не сподобається, міг його вигнати, а інколи наказував через своїх посланців задушити його шовковим мотузком.

Хотинський замок, збудований на скелі, повік буде пам’ятний польському серцю. Я дивився на нього, мов дитина, коли б їй раптом з’явилося наяву те, про що розповідала нянька. Про хотинську війну я наслухався ще в Підбужі, коли з неї поверталися вояки, а пізніше, як я вже про це розказував, у Львові і від Геліаса, і від Домініка, і від Урбанка, нарешті, від бідного Григора Невчасного, який на війні від страху втратив розум; я наслухався таких див, що все здавалося мені казкою, хоч це була щира правда, бо там дійсно виявилась чудова сила чесності і мужності польського народу. На хотинських полях, на які тепер дивлюсь я власними очима, один поляк відважно йшов на сімох татар, один бився з сімома і не тільки не здався їм, а й побив їх чимало. Султан Осман вирушив тоді в похід з великим військом. У нього було чотириста тисяч вояк, майже триста гармат і десять тисяч верблюдів з провіантом, порохом і кулями, а наших було тільки шістдесят тисяч, і все-таки вони два місяці билися з турками і