Степан Дмитрович Ревякін - Поєдинок у Чорному лісі

Рада Волосюк мало задумувалась над своїми стосунками з Іваном Чернухою. Про одруження мова ніколи не заходила. Раніше її цілком влаштовували їхні короткі побачення. Вибачала вона і надто поспішні гостини, і його звичку десь запропастися і мовчати місяцями, а потім несподівано, як сніг на голову, раптом з'являтись зі своїм обов'язковим попередженням: «Я не надовго!»

Останнім часом це стало її гнітити. Їй набридло знати радість свого кохання уривками. Захотілось чогось певного, тривалого, затишного. Потай заздрила Мальві і Сашку Басенку: восени вони мали побратись. «Щасливі, — думала вона про них, відчуваючи якусь незбагненну гіркоту. — Все у них чисто, ясно. Мальва хоч і вражена трагічною загибеллю своїх батьків, але вона не самотня. Поруч неї безмежно закоханий в свою ясочку, як називав лагідно Сашко її привселюдно, надійний і вірний товариш… Справжній муж… Він захистить її долю од будь-якої напасті, відборонить од усього лихого. Вони, коли й мовчки дивляться один на одного, і тоді розмовляють. Очима лишень. І чудово розуміють одне одного. Не такий Іван. Якийсь утаємничений, чимось завжди затурбований, скупий на ніжне слово не те, що при людях, а й в самоті…»

Світ уявлявся Раді страшним і незатишним, в якому дмухали лихі вітрюгани, од яких важко знайти прихисток. Це давалась взнаки її робота в міліції. Скільки доводиться пізнавати всіляких історій про кримінальні злочини, про грабунки і вбивства! Передруковуючи матеріали слідств, вона мимоволі жахалася тих оголених фактів, що поставали з розплутаних до найменших подробиць справ, мимоволі їй здавалось, що навколо злодій мало не кожен третій. Чула себе неспроможною вистояти, коли раптом на неї зрушиться бодай найменший удар долі. Якби поруч завжди був Іван! Він, мужній, гордий, зможе постояти за них обох. Не біда, що він трохи відлюдькуватий. Така вже чоловіча вдача, що поробиш! Одна лиш прикрість: відчуття її постійне, що коли він навіть поруч неї, то все одно якийсь безмежно далекий… А може, це відчуття кожної закоханої дівчини? Треба розпитати у Мальви. Після смерті Мальвиних батьків вони живуть разом. Так веселіше. Шкода, що Мальва незабаром поїде з Сашком. Знов тоді самотність і постійне чекання, чи зазирне врешті-решт затурбований службою невиправний побігайло Іван… Звісно, було б гарно, коли б і вони з Іваном десь на осінь побрались… Рада усміхнулась, подумавши, що тоді вона б стала Радою Чернухою… Вона так звикла до свого дівочого прізвища, що це видалось їй смішним.

Вона ніколи не сподівалась, що Іван з'явиться саме сьогодні. Сиділа біля дзеркала, видивлялась зморшки, хоч їх ще не було на її виточенім обличчі з східним розрізом палаючих очей. Почувся стукіт у двері, і вона аж принишкла вся: упізнала. Одчинила і стала осторонь, а Іван, зайшовши, здивувався, що одразу не потрапив в її обійми.

— Є хто дома? — хрипким басом запитав, наче не наважувався ступити далі ні кроку. — Чи двері вже й самі одчиняються, як в тій казці?

— Проходь, Іване, — стримано озвалась Рада. — Ти, як завжди, не надовго?..

— Вгадала, — сказав він, намагаючись розгледіти її в присмерку коридорчика. — Щось ти не дуже гостинна сьогодні… Одчиняєш, а сама ховаєшся…

— Як не надовго, то можеш одразу ж і прощатись, — сказала Рада, причиняючи двері. — Хай вже сусіди побачать, що гість і хвилинки не затримався…

— Що з тобою, дорога моя? — спробував пригорнути Чернуха дівчину, що завжди виявляла неабияку радість при зустрічі.

— А те, дорогий мій, — в тон йому мовила Рада, — що ніжності твоєї вистачає лише до постелі… Далі як зникаєш, то хоч розшук оголошуй…

— І як, оголосила вже? — зняв Чернуха кашкета і хотів було повісити його на вішалку, та рука мимоволі затрималась. Розгублено спитав: — А це чий одяг? Квартирантів маєтних придбала?

— Мальва живе у мене, — пояснила Рада. — До неї Сашко приїхав, це їхні речі.

— Дарма квартирантами обзавелась, — невдоволено буркнув Чернуха. — Мабуть, я невчасно зайшов до тебе…

— Невчасно, — підтвердила Рада. — Вони мають з хвилини на хвилину повернутися… На ночівлю сьогодні, вибач, не розраховуй…

— О-о, які ми стали незалежні! — вигукнув Чернуха. — Може, і полюбовничком розжилася за мою відсутність?

— Може! — з викликом відповіла Рада. — Сідай посидь, чаєм почастую…

— Ну, не гнівись, дорога моя, — спробував Чернуха вгамувати її дратівливий настрій. — Не можна, то й не можна… Не турбуйся, я у друзів переночую…

«Чужий, зовсім чужий, — тужило Радине серце. — Навіть не гляне як слід, з ніжністю, турботливістю… Бо хто я йому? Полюбовниця на час відряджень… Скільки в нього таких, як я?»

Їй хотілось кинутись йому на груди, розридатись, поскаржитись на свою самотність, але вона сиділа незрушно, кусаючи губи.

— Ну, як живеш? — спитала, аби не мовчати.

— Слідами хижими блукаю, собі ні хвилиночки не належу, — якось нейтрально, мов завчено, мовив Чернуха. — Служба!

— Так вже й не належиш? — докірливо глянула на нього. — Особливої перевтоми не видно…

— Ревнуєш? — зиркнув Чернуха, грайливо звівши густі брови. — До служби ревнуєш?

— Ні, мені все байдуже, Іване, — тихо відповіла Рада. — Живи собі, як знаєш… Тільки між нами більш не буде так, як було… Годі вже! Я не дівчисько, мені вже двадцять п'ятий…

— Ветха бабусенька, — усміхнувся він. — Я тебе розумію… Дівці під вінець забаглося… А