Микола Якович Зарудний - Гілея

А Данило стояв біля ганку, чекаючи, поки свати вже вбудуться, — мав за наказом Вацлава Станіславовича зайти останнім.

Наречену годилося сватам застати за якоюсь роботою. Одарка й поклала перед Яринкою вишивання, але вона стояла біля вікна, дивлячись на дорогу крізь розмальовану шибку. Їй було видно і Данила, який тупцював біля ганку, дотримуючись ритуалу. Як усе просто: вона скаже цим стороннім людям, що згодна вийти заміж за Данила, і він уже вважатиме її своєю...

— Сідайте, щоб свати сідали, — чує Яринка материн голос.

Дядько Явтух сів одразу, Вацлав Станіславович дочекався ще одних запросин, а Прокіп Лаврінович важно походжав по світлиці, демонструючи свої нові чоботи, широченне синє галіфе і коричневу вельветову гімнастерку з величезними нашивними кишенями, у яких, здавалося, лежало по маленькій подушечці. Десь попереду Прокопа Лавріновича блищала мідна бляха широкого пояса, якого ледь-ледь вистачало, щоб оперезати могутню талію, і він тримався на останній дірочці. Вацлав Станіславович міг би зараз ущент розкритикувати Каштелянове вбрання (хіба то, прошу, галіфе? То ж два мішки, стулені сяк-так докупи. А гімнастерку, певно, шив якийсь сліпий), але урочистість моменту стримувала Ходзінського.

— Здається, ще хтось прийшов, — нагадала сватам про Данила Одарка і вийшла в сіни.

— Доброго здоров’я! — гаркнув Данило голосом старшини надстрокової служби, і в миснику тоненько задзеленчали склянки. Потім Данило церемонно потиснув руку Одарці Павлівні і сватам. До Яринки підійти не наважився — вклонився здаля.

Прокіп Лаврінович усе ще ходив по хаті, не знаючи, з чого почати розмову, і Вацлав Станіславович вирішив, що настав час втрутитися йому.

— Було нас прошено, — почав Вацлав Станіславович і замовк, бо дядько Явтух відкашлявся і почав говорити сам.

— Питаєте, хто ми будемо? — промовив дядько Явтух, хоч його ніхто нічого не питав. — Ми — купці, а прибули до вас з далекої сторони, з-за моря синього, зі степу вільного, бо почули від добрих людей, що є у вас куниця — красна дівиця...

— А в нас купець — славний молодець, — вихопився й собі Вацлав Станіславович.

— Да, — сказав Прокіп Лаврінович.

— Яринко! — радісно гукнула Одарка Павлівна, — ходи-но, доню, сюди, бо, здається, свати прийшли...

* * *

— Ой щасливая ж цяя годиночка! — звела очі Катерина Власівна і кинулася до сина, не випускаючи з рук солом’яного віхтя, бо саме розпалювала в печі, — А ти ж мені, Івасю, цілісіньку ніч снився сьогодні: наче ми з тобою сувої білого полотна по зеленій траві стелили...

Іванові руки лежали на худеньких материних плечах, і він відчував, як усе його єство заповнювалося ніжністю.

— Сон у руку, мамо, а ви мені й не снилися.

— Кажуть, був ти колись за Дніпром, а додому ж не зайшов...

— Не гнівайтеся, мамо, часу не було.

— Певно, якби міг, то... Роздягайся ж, Ваню, та розказуй, як тобі там.

— Живу, мамо. — Іван роздягнувся і став для матері вже домашнім.

Слухала Катерина Власівна сина, а сама думала, що не все теє правда, що говориться. Яке вже там добро, коли худий, аж світиться, і сивина пробилася на скронях. Ніякі слова не обмануть матір.

Потім Іван уже розпитував, чи городина вродила, чи дрова на зиму припасені, про все питав, тільки про Ярину й словом не обмовився, а Катерина все не наважувалася сказати, що вже сидять свати в Одарчиній хаті.

* * *

Свати гідно оцінили Одарчине частування і не примушували себе довго просити. Лише Данило й не доторкнувся ні до чого, навіть чарки не випив, не хотілося йому високість цього дня звести до горілки й холодцю. Він чекав, що скаже йому Яринка, що відповість на мудро завуальовані натяки дядька Явтуха і Вацлава Станіславовича, бо Прокіп Лаврінович (якби ж то знала Явдоха!) ніякої участі в сватанні не брав, якщо не враховувати кілька разів промовлених «да-а». Каштелянів портфель теж не справдив Явдошиних сподівань і лежав собі мовчки під лавою. Тому Вацлав Станіславович, заволодівши увагою, насолоджувався своїм красномовством. Він розказував, що до нього їздить підстригатися районне начальство, що відбою нема від вередливих замовниць, які ладні рік чекати, аби лиш вбрання було пошите Вацлавом Станіславовичем. У дядька Явтуха був добрий настрій, і він, хоч не все чув, про всяк випадок час від часу повторював:

— Істинно, сам чув...

Після кожного нового змістовного тосту «дай боже» Вацлав Станіславович все більше виростав у своїх очах і тепер запевняв усіх, що його тричі викликали (проше пана) до району, аби він зайняв місце в районній перукарні або очолив (проше пана) ательє індпошиву.

— Істинно, сам чув, — підтвердив дядько Явтух, а потім звернувся до обох сватів: — Казали мені, що в Рубашівці на ярмарку дуж-же дешева пшениця.

— Яка там дешева, по сто карбованців за пуд правлять, — озвалася Одарка Павлівна.

— Ні, — затявся Явтух, — кажуть, що по два карбованці і — ніхто не бере. Істинно, сам чув.

— Та то чиста брехня, — махнув рукою Каштелян.

— Не вірю, бути такого не може, щоб по два карбованці, — геть і відвернувся Вацлав Станіславович.

— Так і я не вірю, — сказав дядько Явтух, — але дуж-ж-же ж дешево... Істинно, сам чув...

Поволі Вацлав Станіславович підбирався до найважливішого, що переповнювало його особу:

— От ви всі сидите зі мною і говорите, як з простим, — здалеку почав Вацлав Станіславович.

— Істинно. Сам чув, — сказав дядько Явтух.

— А я, проше пана, не теє, а зовсім інше, — тицьнув виделкою в стелю Вацлав Станіславович.

— Істинно, сам чув...

—