Борис Левандовський - Байки проти ночі

не затоптали, і закульгав у попередньому напрямку. Макс іще не вирішив, куди звернути зі збожеволілого проспекту, він просто корився необхідності рухатися під дією холоду й того, що коїлося довкруж.

Легковий форд на великій швидкості врізався в будинок за п’ять кроків від нього, припечатавши до стіни зі смачним і водночас страшним звуком двох людей. Кілька автомобілів зіштовхнулися на дорозі; один вибухнув і три чи чотири зайнялися, піднімаючи в небо масні клуби чорного диму. Макс дедалі частіше зустрічав на своєму шляху тіла — хтось іще корчився, хтось був без свідомості чи вже мертвий. Місцями стихійно спалахували бійки, звідусіль лунали зойки і крики про допомогу. Здавалося, весь світ опинився під владою божевільного ілюзіоніста, в порівнянні з яким Коперфільд виглядав хлопчиком у коротких штанцях, який втомлює сусідів трюками з набору юного фокусника.

Максу дедалі важче вдавалося зберігати рівновагу: забите коліно добряче розпухло, диявольськи боліло й майже не згиналося, плитка тротуару перетворилася на ковзанку, при цьому хлопця пхали, штовхали й налітали назустріч. Проте він ніяк не міг позбутися надокучливої думки помити руки; кров з перерізаної горлянки дівчини швидше примерзла до його долонь, аніж підсохла. Своїх рук він вже майже не відчував.

Обминаючи чергове тіло, яке лежало нерухомо впоперек тротуару, Макс раптом упізнав Батута. Він на мить затримався біля нього, одночасно ухиляючись від людей, які бігли. Видимих ознак насильства на тілі Батута помітно не було. Можливо, він просто посковзнувся, як і багато інших, і при падінні вдарився головою. Але хай там як, Макс швидко зметикував, що навряд чи здатен йому чимось допомогти — від задубіння й болю в коліні сам ледь тримався на ногах. Хлопець рушив далі, коли краєм ока помітив, що Батут за злою іронією долі опинився просто під одним з плакатів групи «Драглайн-2», які Макс розклеїв учора.

На перехресті за Оперним театром Макс зрозумів, що йому кінець.

Тіло, захищене лише футболкою й літніми джинсами, здавалося, уступало мертвотним вампірським обіймам двадцятиградусного морозу й заледве слухалося. Несподівано Максу захотілося лягти просто на тротуар і… Але частина його свідомості, яка зовсім не збиралася капітулювати, почала противитися й нагадала: якщо він піддасться цій спокусі, то більше ніколи не підведеться.

Він швидко, як тільки міг, метнувся назад до дверей найближчого під’їзду. Єдине, що залишалося, це спробувати десь сховатися. Юрби народу на проспекті вже помітно зрідли — ймовірно, багато з них так і вчинили. Макс штовхнув двері, але вони ледве піддалися. Він штовхнув ще раз, уже сильніше. Схоже, хтось підпирав двері з того боку. Макс вилаявся і побіг до наступних; крижане повітря перехоплювало подих. Двері відчинилися, але назустріч йому вилетів чийсь кулак і вдарив в обличчя. Макс гепнувся на задницю й заплакав від прикрощів, витираючи передпліччям кров, що юшила з носа. Сльози моментально примерзли, звисаючи з вій малюсінькими бурульками й позбавляючи його можливості бачити.

Повз нього хтось пробіг і боляче зачепив його розпухле коліно. Макс закричав, але все ж неймовірним зусиллям змусив себе встати, бо чудово розумів, що наступне падіння може стати для нього останнім. Він збив крижинки з вій нечутливими пальцями, вже нітрошки не хвилюючись, що вимаже обличчя кров’ю вбитої дівчини, і поплентався, тупо дивлячись уперед.

Майже безтямно Макс звернув праворуч у вузький провулок і, прошкутильгавши кроків із тридцять, почув попереду шум, що наближався, — шум, який тепер міг безпомилково впізнати. Перш ніж він зумів розпізнати це крізь туман в очах, стало зрозуміло — просто на нього несеться суцільна лавина людей. Можливо, вони були частиною натовпу, що штурмував на зупинці трамвай, і тепер, як і Макс, шукали шляху до порятунку саме тут.

Але також стало зрозуміло ще дещо. У нього не вистачить ані сил, ані часу, щоб забратися з їхньої дороги.

Це було схоже на удар величезної хвилі…

…Але на нього ніхто не наступив, і наступної миті він не перетворився в жахливе місиво з роздроблених кісток і кривавого фаршу плоті.

Макс лежав, притискаючись щокою до гарячого тротуару.

— Напевно, епілептик, — сказав хтось зверху.

— Бідолаха, — мовив жіночий голос. — Йому терміново потрібно в лікарню.

Пролунало ще декілька різних голосів, але Макс не зміг розібрати, що вони говорили.

Чиясь тепла рука доторкнулася до його чола.

— Боже, хлопця ніби щойно вийняли з морозилки!

— Ну й ну…

Очевидно, помітивши, що Макс прислухається, хтось спробував допомогти йому встати на ноги, просунувши руки під пахвами.

— Залиште його в спокої, зараз приїде «швидка», — випередив той самий жіночий голос, і руки ковзнули назад. Але Макс уже підводився сам і озирався по боках.

Ніякого божевільного натовпу, ніякого погрому на проспекті Свободи, ніяких розпростертих тіл чи слідів од саней Снігової Королеви… Нічого. Сонце, як і до того, зігрівало вулицю своїм гарячим промінням. Однак Макса досі лихоманило, тіло з болем повертало нормальний кровообіг. Особливо дісталося носу й вухам.

Він поступово зігрівався й ошелешено оглядав людей, які зібралися довкола нього: чоловік з дванадцять.

— Негайно ляжте, — підскочила до нього дама років сорока-сорока п’яти, схожа на шкільну вчительку, голос якої Макс чув перед цим.

— Та пішла ти… — він відіпхнув даму й під супровід здивованих реплік прорвався крізь маленький натовп.