Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

світлі чужа пика над його ліжком виглядало особливо недоречно.

Ян не те щоби підскочив, але сахнувся так різко, що ледве не гримнув додолу.

— О, ти диви… — задоволено промимрила пика, — а я вже думав трупарку кликати.

— Трупарку? — безтямно спитав Ян.

Мартин присів на ліжко, не скидаючи навіть свого шкіряного пальта.

— Ну! Піднімаюся до тебе, дивлюся — двері прочинені, заходжу — а тутки все кров’ю захлюпане, ти лежиш, не ворушишся. Думаю, все, накрився, ентузіаст приватного розшуку…

Ян нарешті виборсався з ліжка, явивши собою алегорію всесвітньої кривди.

— Оце так ви смерть засвідчуєте? Кричите небіжчикові у вухо?

— Та де, — вищирився слідчий, — деяких зразу на розтин веземо. А кров чия?

— Моя. Не займай.

— Невдалий суїцид?

— Ні, вдалий, — пробурчав ведучий, — така тепер мода, ти не знав? І взагалі, забирайся геть з мого ліжка.

— Якийсь ти злий сьогодні.

— А ти — веселий, — огризнувся Ян.

— Маю добрі новини.

— А я — погані.

Мартин спочутливо хитнув головою, проте радісний вищир так і не зрушив з місця. Ян примружився — усі ці збіги… це вже просто непристойно.

— Іди чекай у вітальні, — звелів Ян, — я зараз, лише запхну голову під холодну воду. Ану як допоможе.

— Кави зварити? — запитав Мартин.

— А що сталося? — Ян здивовано вигулькнув з-за дверей ванни. — Ти записався до Армії Спасіння?

— Ага. Весь ранок грішників сповідував. А тепер оце причащати зібрався. Давай не барися там.

Холодний душ дещо допоміг. Нещасна Янова голова, напхана всілякими потерпаннями, як вулик — бджолами, трохи охолола, мовби занурена у в’язку юшку місцевого знеболення. І кава видалась особливо на часі. У Мартиновому виконанні, щоправда, вона смакувала, наче блекота з цукром. Тільки Міла знала правильну пропорцію, але де тепер та Міла…

— А де, до речі, Міла? — з професійним чуттям поцікавився слідчий.

— Де…Та хто її зна’, де.

— Як це? — здивувався Мартин. — Ви що — теє…

— Та посварилися. Знаєш, як воно… — зітхнув Ян.

Отак і накрилася його невдатна анестезія, тільки її й бачили… Скільки ж можна витискати із себе всі почуття, окрім бажання заснути якомога швидше?

— Зле, — безпорадно додав він.

Мартин кивнув.

— Можу собі уявити. Ну та велика важниця… За день-другий подзвониш, скажеш: «Вибач. Я дурень. Ти найкраща в світі». Заживе як на собаці.

Ян мимохіть розсміявся.

— Якби не ти, Мартине, я й досі вважав би, що життя — серйозна річ.

— Та де… Мало хто сприймає життя серйозно — судячи з тих ужитків, які йому підшукують, — спохмурнів слідчий.

— Це ти про графа Ігнаца?

— І про нього теж. Я, власне, що хотів у тебе спитати — нащо ти цькуєш мого свідка? Він на тебе скаржився.

— А-а, — запнувся Ян, — це я… випадково його перестрів. На хатньому розпродажі.

Мартин примружився — мов пес на чужу кістомаху.

— І що?

— Він… е-ее, сказав, що гм, Левін вів якийсь нотатник, котрий ніби зник на ранок по його смерті. Ніби в ньому небіжчик зізнавався, що життя йому остогидло, і давно вже час покласти йому край. Отака загальна ідея.

— Отож, — підібрався Мартин, — з того випливає, що Левін таки застрелився, а якась невідома паскуда тим часом позбувається свідчень, аби підозра впала на старого романтика Шварценберга. Хитрий виверт, е?

Ян блимнув, невміло вдаючи щире здивування.

— Хтось хотів був його підставити?

Слідчий так само нещиро почухав потилицю.

— Не знаю, що і думати. Шварценберг зустрічається з якоюсь панною і за кілька годин ріже собі горлянку невідь з якого горя.

— Ти її бачив? — симулюючи байдужість, запитав Ян.

— Та не довелося, — силувано засміявся Мартин. — Коли ця дама обдарована такими нищівними чарами, то може, й добре, ні? Ми, проте, маємо, запис її голосу. Гарний голос, що не кажи…

— Так ви що, прослуховували старого? — обурився Ян. — Хіба це законно?

— Та ні, на загал, — тонко усміхнувся слідчий, — але, коли б справа витанцьовувалася, суд дав би дозвіл. Заднім числом.

Ведучий рвучко зітхнув.

— Цікаво знати, — уже не боячись явити острах, запитав він, — цікаво, що ж вона йому сказала?

— Мі бара еле.

— Що?!

— Мі бара еле, — повторив слідчий, не ховаючи глузливого вищиру. — «Хто зробив це», як мені люб’язно переклав наш знайомець Дан Сегал. Це тобі нічого не говорить?

Ян сполохано хитнув головою. Вона могла таке сказати. Але що це значить? Що?

Мартин шкірився, абсолютно, мабуть, задоволений собою. Коли він певен у своєму здогаді, навіщо розказує все це? Навіщо мучить його своїми натяками? Некликана лють зануртувала Янові аж попід горлом.

— Дивовижно, — холодно й уїдливо проказав він, — сьогодні всі мене тішать дотепними загадками. Спершу Франц, Маріччин чоловік, тепер ти ось…

Мартинів усміх зів’яв просто-таки стрімголов.

Ян замружився, сьорбаючи схололу каву. Хто зробив це? Хто, зараза, винен в усьому? Він втратив все, що мав — жінку, друга, спокій… Заради чого, цікаво? Навіщо?

«Ніхто не знає, які у мене проблеми, — співав Сатчмо, — Глорі-алілуя!»

* * *

ТРЕТЯ ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Вустами Моше промовляв Всесильний: «Дотримуйтесь моїх настанов; худобу свою не зводь з іншою породою, поля свого не засівай зерном різнорідним, і одяг зі змішаного сукна, з шерсті та льону, не вбирай».

Розділене Творцем повинно залишитися розділеним, бо тільки в Ньому все знайде виправлення і єдність. Ми не вміємо принести світові єдність, а лише змішуємо світло з нечистотою, породжуючи нечистоту.

Коли так, не можна поєднувати світло нефеш зі світлом руах, світло руах зі світлом нешама,