Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

Чого злякалися? Зараз покажемо цьому бібіз’яну! Песе, давай! — наказав Куделін своєму охоронцю.

Пес вийшов. Він був здоровезний, поруч з ним звичайна людина виглядала, наче дитина. Але поруч зі Шпилем він був дитиною. Щоправда, озброєною дитиною. Потроху наближався. Шпиль спостерігав за ним, потім вишкірив зуби і загарчав. Пес посміхнувся. Можливо, він був такий тупий, що дійсно не боявся вмерти. А може, був упевнений, що зможе вбити цього неозброєного велетня. Пес почав помахувати своїм обушком. Металеві кулі зі свистом різали повітря. Потім Пес зненацька стрибнув уперед і вдарив супротивника. Шипи вирвали шматки зі Шпиля, але той наче не помітив. Пес відійшов, закрутився навколо Шпиля, розкручував зі свистом обушок. Знову стрибнув уперед, завдав удару, цього разу влучив у голову. Здавалося, що від такого удару голова Шпиля мусила розлетітися на друзки, а сам він впасти. Та Шпиль тільки похитнувся. Загарчав на Пса. Той заходив з іншого боку, встиг вдарити ще раз, та Шпиль зненацька кинувся до силача, схопив його і розірвав навпіл, наче кільце домашньої ковбаси. Загарчав так, що аж вуха позакладало, і відкинув шматки Пса подалі. По загону «вовчиків» пройшов стогін жаху.

— Вогонь! — закричав Куделін, який розумів, що ще мить, і його дивізія таки побіжить. Гармата мовчала, то він почав стріляти з пістолета. Стріляли й інші «вовчики», нарешті гримнула гармата. Снаряд потрапив у Шпиля, повалив його, вирвавши з боку великий шматок. Та Шпиль умить підхопився і побіг на «вовчиків». Сотні куль, які потрапили в нього, не змогли зупинити велетня. Шпиль робив величезні стрибки і ось вже був серед «вовчиків». Хапав їх, рвав на шматки, топтав, чавив своїми здоровезними кулаками. На всі боки розліталися пошматовані тіла, а Шпиль все вбивав і вбивав. Зупинився лише тоді, коли всі «вовчики» були вбиті або втекли, як отаман Куделін, що завжди вчасно вмів накивати п’ятами.

Настала тиша, у якій чутно було лише важке дихання Шпиля і стогони поранених «вовчиків». Шпиль підійшов до гармати, схопив її за дуло, розкрутив і кинув у бік болота. Гармата зі свистом полетіла. Шпиль пішов до огорожі. Чет навів на нього кулемет, та Міра схопила Чета за руку. Закрутила головою.

— Ні. — Міра вміла казати так, що повторювати не треба було.

Вона побігла у розтрощені ворота за Шпилем. Той, коли побачив її, зупинився і почав посміхатися. Він був величезний, весь у крові вбитих, страшний, з отим вирваним з боку шматком, та він посміхався, коли бачив Міру. Стояв і дивився на неї, схожий на малу дитину. Потім сів і щось забурмотів до дівчини. Міра пестила його руку, почала щось наспівувати. Потів відвела його до підвалу. Знову вкладала спати. Повернулася хвилин за двадцять. Чет з Дубківським вже спіймали коней «вовчиків», навантажили на них скарби.

— Можна їхати. Малюк спить, — сказала Міра.

— Шпиль. Називай його Шпиль, Шпиль Дубківського! — втрутився сотник. Він строго подивився на парочку. — Сподіваюся, ви не спробуєте мене знову обдурити?

— Третина твоя, — сказав Чет. — Заслужив.

— Україні потрібне все золото, — не погодився Дубківський.

— Моє золото — моє золото, — пояснив Чет.

— Так не можна говорити! Ми — українці і… — почав було Дубківський.

— Слухайте, нам треба ще виїхати звідси. Тоді і поговоримо, — поставила крапку в розмові Міра.

Вони сіли на коней і поїхали дорогою вниз від будинка фон Шпіла. Тримали зброю напоготові, бо «вовчики» могли бути поруч. Але залишки Вовчої дивізії тікали з такого переляку, що змогли зупинитися лише за багато верст.

Ніхто з «вовчиків», коли тікали, не помітив, як зник комісар Ліберман. Він зміг розв’язати собі руки і зараз біг до Охтирки, де був штаб полку. Натягнув на голову шапку, щоб не бовталися кляті вуха. Він біг би ще довго, та зустрів загін матроса Жникіна, що повертався з заручниками, жінкою, у якої жив Чет, та її маленьким сином.

— Нумо стій! — закричали солдати Ліберману, коли побачили його на дорозі. Не впізнали спочатку, бо був весь у крові та пилюці, вже бігти не міг, а йшов хитаючись, наче п’яний. — Стій, стріляти будемо! — крикнули бійці і нагнали коней. Комісар зупинився. Але стояти не міг, так виснажився, що впав. До нього підскочили, наставили гвинтівки, бо звикли бути обережними.

— Тю! Так це товариш комісар! Це товариш комісар!

До бійців поквапився Жникін. Так поспішав, що ледь не гепнувся з коня. Не любив він верхи їздити, він же матрос, а не якийсь там степовий дикун. Ледь втримався Жникін, під’їхав, трохи не розтоптав Лібермана, та бійці схопили коня за повіддя. Обережно зліз, присів.

— Товаришу комісаре, що трапилося? — спитав у комісара. Але той був непритомний. Матрос поплескав його по щоках, обережно, бо все ж таки комісар, біла кістка революції. — Товаришу комісаре, товаришу комісаре!

Нарешті той почав опритомнювати, здивовано подивився на Жникіна.

— Що трапилося, де загін? — спитав матрос.

— До штабу! Швидше до штабу! — заволав комісар. Спробував підвестися, але ноги його не слухалися.

— А де загін? Де хлопці? — схвильовано питав Жникін.

— Немає! На Вовчу дивізію наштовхнулися! Швидше до штабу! — кричав Ліберман. Жникін підозріло подивився на нього, як на божевільного.

— Що з вами, товаришу комісаре?

— Коня! До штабу! Справа державного значення!

— А заручники? Баба бійця Загорулька та дитина.

— Та плювати! Мені терміново треба до штабу!

Жникін залишив кількох солдатів із заручниками, а сам помчав з Ліберманом до Охтирки. За кілька годин вже були на місці.