Пауло Коельо - Заїр

Жанна д’Арк, Орлеанська діва, героїня Столітньої війни, яка в сімнадцять років була призначена головнокомандувачем війська, бо… чула Голоси, й Голоси підказували їй найліпшу стратегію для того, щоб завдати поразки англійцям. Через два роки її засудили до спалення на вогнищі, звинувативши в чаклунстві. В одній зі своїх книжок я використав частину її допиту, датованого 24 лютого 1431 року.

Її допитував доктор Жан Бопер. Коли він запитав її, чи чула вона Голос, вона відповіла:

«Я чула три Голоси, вчора й сьогодні. Вранці, під час вечерні й коли грали “Аве Марію”».

Коли він запитав її, чи той Голос лунав у кімнаті, вона відповіла, що не знає, але Голос її розбудив. Він лунав не в кімнаті, але десь у замку.

Вона запитала в Голосу, що їй робити, й Голос попросив, щоб вона підвелася з ліжка і стулила докупи долоні.

І тоді Жанна д’Арк сказала єпископу, який допитував її:

«Ви, пане, кажете, що ви мій суддя. Проте будьте обачні у своїх діях, бо я посланниця Бога, й вам загрожує небезпека. Голос зробив мені одкровення, яке я повинна розповісти королю, а не вам, пане. Цей Голос, який я слухаю (і слухаю вже давно ) лунає від Бога, я більше боюся суперечити Голосам, аніж суперечити вам, пане».

– Ви ж не хочете сказати, що…

– Що ви втілення Жанни д’Арк? Я так не думаю. Вона померла в дев’ятнадцять років, а вам уже двадцять п’ять. Вона командувала французьким військом, а ви, якщо ви правду мені сказали, неспроможні командувати навіть власним життям.

Ми знову сіли на мур, який тягнеться понад Сеною.

– Я вірю у знаки, – сказав йому я. – Я вірю в долю. Вірю в те, що люди мають можливість кожного дня знаходити найліпше рішення в усьому, що вони роблять. Вірю в те, що зазнав великої невдачі, бо одного дня втратив зв’язок із жінкою, яку кохав. І тепер я нічого більш не хочу, крім як завершити цей цикл; тому я хочу мати мапу, хочу зустрітися з нею.

Він подивився на мене й здався мені тією особою в трансі, якою був на сцені ресторану. У мене виникло передчуття, що наближається новий епілептичний напад – опівночі, у практично безлюдному місці.

– Видіння наділяють мене могутністю. Ця могутність майже видима, відчутна на дотик. Я можу користуватися нею, але не можу її підкорити.

– Пізно вже говорити на такі теми. Ви стомлені і я теж. Я хотів би, щоб ви дали мені мапу й назвали місце.

– Голос каже… щоб я дав вам мапу завтра пополудні. Де я зможу її вам передати?

Я дав йому свою адресу, і здивувався, що він не знає, де я жив з Естер.

– Ви думаєте, я спав із вашою дружиною?

– Я не мав наміру запитувати вас про це. Мені байдуже, спали ви з нею, чи ні.

– Але ви запитали, коли ми були в піцерії.

Я забув. Звичайно ж, мені не байдуже, але тепер його відповідь мене не цікавила.

Очі в Михаїла змінилися. Я засунув руку до кишені – чи не знайду там якусь річ, щоб запхати йому в рота в разі нападу епілепсії. Але він залишався спокійним, тримав ситуацію під контролем.

– У цю мить я слухаю Голос. Я готовий прийти до вас завтра й принести вам мапу, деякі зі своїх записів, розклад авіарейсів. Мені хотілося б вірити, що вона вас чекає. Я вірю в те, що світ стане щасливішим, якщо дві людини, лише дві людини знайдуть своє щастя. Але Голос щойно повідомив мені, що зустрітися завтра ми не зможемо.

– У мене лише обід із актором, який прилетів до мене зі Сполучених Штатів, тому скасувати або перенести цей обід я не можу. Решту дня я чекатиму вас.

– Але Голос мені сказав те, що сказав.

– Він забороняє вам допомогти мені знайти Естер?

– Не думаю. Це той самий Голос, який порадив мені прийти на вашу зустріч із читачами, де ви роздавали автографи. Відтоді я знав, як розвиватимуться події, бо прочитав вашу книжку «Час шматувати, час зшивати».

– У такому разі, – сказав я, помираючи від страху, що він може змінити думку, – зробімо те, про що ми домовилися. Я чекатиму вас, починаючи від другої години дня.

– Але Голос мені каже, що час іще не настав.

– Ви мені обіцяли.

– Гаразд, хай буде по-вашому.

Він подав мені руку і сказав, що прийде до мене додому наприкінці дня. Останніми його словами в ту ніч були:

– Голос