Данило Борисович Яневський - Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька

українських націоналістів і керівник українського націоналістичного руху, ставлю вас перед Головним Революційним Трибуналом Організації українських націоналістів. Голова головного Революційного Трибуналу повідомить вас про місце і час сесії Трибуналу». Рішення Трибуналу не забарилося – Бандера та Отецько отримали присуд смертної кари.

7 квітня прихильники Бандери видають комунікат, який починається словами: «з днем 7 квітня 1940 року полковник Андрій Мельник перестав бути остаточно Головою проводу українських націоналістів». «Легітимація» Банедри описана там у таких висловах: «Керму Організації Українських Націоналістів перейняв з волі Організації Українських Націоналістів у рідних землях та революційного провідного активу ОУН поза рідними землями на основі Акта 10 лютого 1940 року Степан Бандера та покликаний ним Революційний Провід ОУН».[116]

У відповідь від імені «Революційного проводу» ОУН 8 квітня було видано «Комунікат», який повідомляв про те, що Мельник «перестав займати пост голови Проводу українських націоналістів» «з днем 10 лютого 1940 року», а «з днем 7 квітня» перестав існувати і весь Провід ОУН. Мельник відповів – передав справу на розсуд «Компетентного Збору ОУН».[117]

Версія С. Бандери

За декілька місяців після зустрічі, а саме 10 серпня 1940 p. C. Бандера пише довжелезного листа А. Мельникові, в якому викладає причини, які спонукали його вдатися до спроби внутрішньопартійного перевороту. Лист, до слова, переповнений інвективами особистого штибу, що якнайкраще характеризує його автора. Поза тим, суттєві смислові положення цього листа такі.

Спасо-Преображенський собор, м. Житомир (сучасний вигляд)

Причина перша – «зрада» Барановського та Сеника.

Про Омеляна Сеника (псевдо: Грибівський, Канцлер) ми вже писали. Тут хіба додамо наступне: командант УВО в 1928–1929 рр., делегат Першого конгресу ОУН, член ПУН, у цей час увіходив до складу чотириособового ПУН. Відповідальний за організаційну роботу та внутрішню політику хранитель т. зв. «архівів ОУН», був запідозрений у зраді, але виправданий Революційним трибуналом ОУН. Головував на Другому ВЗ ОУН (26 серпня 1939 p.), 1941 p. – керівник Основної похідної групи ОУН, яка мала проголосити державність України в Києві. Вбитий у Житомирі разом із М. Сціборським, похований на подвір'ї Спасо-Преображенського собору Житомира.

Хто такий Я. Барановський?

Ярослав Барановський (10.07.1906 – 11.05. 1943). Народився у с. Темирівка (сучасний Галицький р-н Івано-Франківської обл.) у селянській родині. Випускник Станіславської гімназії, студент правничого факультету Львівського ун-ту. З 1924 р. – член «Летючої бригади» УВО. За участь у терористичних актах 1926 р. засуджений до трьох років ув’язнення. Після звільнення емігрує до Чехословаччини. Випускник Празького ун-ту, доктор права. Учасник Першого Конгресу ОУН. У 1933–1939 рр. – голова Центрального союзу українського студентства (ЦЕСУС). Секретар ПУН, один із найближчих довірених соратників Є. Коновальця, член чотириособового керівництва ОУН, відповідальний за зв’язки з Краєм. Особисто опікувався долею убивці Перацького Григорія Мацейка. Саме за пропозицією Барановського керівником ОУН було обрано А. Мельника, на якого він мав визначальний вплив. У вересні 1940 р. під тиском безпідставних звинувачень бандерівців та інспірованих НКВС інсинуацій виходить зі складу ПУН. Убитий невідомим у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

Ярослав Барановський

Друга причина, яка, за словами самого Бандери, спонукала його вдатися до внутрішньопартійного перевороту, – організаційний безлад, який панував в Організації після «звільнення» самого Бандери «друзям і політв’язнями з розбитої тюрми в Бересті» та прагненням «йти зорганізовано поміж фронтами (радянським та німецьким. – Д. Я.) на Волинь з думкою організувати партизанку».

Причина третя – прагнення поінформувати про проблему націоналістичного руху особисто Мельника, для чого вони разом зі Стецьком і вирушили до Рима.

Четверта – відсутність у ПУН планів діяльності в нових умовах та, відповідно, інструкцій низовим ланкам.

П’ята – «незрозуміла співпраця з політичними противниками» та ін.

Шоста – співжиття Сціборського з «підозрілою московською жидівкою», покинути яку нібито на домагання вождя (Є. Коновальця. – Д. Я.) він «відмовився».

Саме це, за словами самого Бандери, примусило його «виступити з ініціятивою упорядкування справ Проводу». Більше того: Степан Андрійович навіть «був до цього зобов'язаний з огляду на те, що цього очікували провідні члени ОУН», а він до того ж «серед загалу націоналістів…здобув собі довір'я», а з його «ім'ям в'язали сподівання». При цьому, спеціально наголошує Бандера, «ніякі побічні елементи не мали жодного впливу», «не було в мене жодних калькуляцій, «не йшло мені про особистий пост».