Марія Хіміч - Байстрючка

Нарешті сіли вечеряти. Бабця Броня якось дивно на мене позиркувала. Здається, Віра Василівна не втримала язика за зубами. Після вечері бабця підійшла до мене й прошипіла:

— Не гоже ритися в чужих речах.

— Я не рилася! Шукала хустку, як мені сказала Віра Василівна.

— Вона сказала тобі на верхній поличці шукати, а не на нижній!

— Хустки лежали на нижній.

— Ти ще щось там знайшла, — бабця нахмурила рідкі брови.

— Так, листи.

— І ти читала?

— Читала.

— Знаєш, що чужі листи читати не можна?

— А ви про це знаєте? — стомлено запитала я.

Якусь мить ми стояли одна навпроти одної й дивилися у вічі.

— Ти вже Максимові сказала? — запитала бабця, і тепер вона вже нагадувала не добру стареньку, а зморщену стерв’ятницю.

— Поки що ні. Але обов’язково скажу.

— Не смій! Не смій, кажу тобі! — просичала стара.

— Чого це? Він має знати!

— Він не має! Олеся нагуляла дитину — от і дурна. Хай тепер ростить сама. Нам такої поганої слави про нашу сім’ю в селі не треба — ще чого! Щоб ще дізналися, що в Максима є байстрюк! Це буде ґвалт на все село!

— Таємниці рано чи пізно стають явними. І краще вже раніше, ніж пізніше, повірте мені, — твердо сказала й нахмурилася, згадавши Ксеньку з її братом.

— І що ти тепер? Вийдеш заміж за Максима й він платитиме аліменти на сина? А може, він не схоче тебе заміж брати, до Олесі піде? Кине тебе перед вінцем, буде тобі погана слава! Ти подумай добре. До-не-чко, — бабця відступила від мене й вийшла з хати.

— То що, на дискотеку? — у кімнату заглянула безтурботна мармиза Лариси.

— Так, ходімо, — бездумно погодилася.

Мені було над чим важливішим подумати.

Мама мені купила не вінок, а букет штучних квітів. Я їхала з ними в електричці, і кожна бабуся, яка мене бачила, скорботно підтискала губи: вони думали, що я їду на похорон. Мене це веселило. Я занадто раділа майбутній зустрічі з братом.

Він мене зустрів, як і домовлялися. Марко приїхав на велосипеді, бо до кладовища від залізниці треба було пиляти кілометрів три-чотири. Я сіла на раму, Марко собі педаляв, весняне повітря било в обличчя, мошка залітала в очі й рот, почувалася ідеально чудово.

Дорогою Марко розповів про те, як рибалив зі своїм батьком, Ярославом. Як на мене, їхня зустріч була доволі невдалою, але брат був задоволений і не жалівся. Головне, щоб йому все подобалося.

Біля цвинтаря Марко припаркував свій велик, і ми почимчикували вглиб території. Навколо росли міцні ялинки з лапатими гілляками. Кожна смоктала соки з небіжчиків. Незлецьки тут почувалися й берізки з липами. Деякі могили вже були прибрані, інші досі щетинилися минулорічними бур’янами й мали на собі вицвілі штучні вінки й квіти.

— А вона що тут робить? — вигукнув Марко.

— Що таке? — здригнулася від несподіванки.

— Мама, вона — тут, — хлопець потягнув мене до найближчої ялинки, і ми сховалися за її розлогим гіллям.

— Може, вона могилу прибирає? — сказала я, хоча відчувала, що все набагато гірше.

— Я її приб’ю. Дивися. Це вона на могилі батька, — Марко був дуже розгніваний.

Обережно виглянула. Зіна щось зарила в могилу, по-злодійському роззирнулася й попрямувала до виходу. Могила, до слова, так і залишилася неприбраною.

Щойно мати пішла, як Марко підійшов до могили й почав гребтися. Я стояла, роззявивши рота. Лише звернула увагу на гранітний надгробок, де було вибите зображення обличчя Назара. Виявляється, він народився в один день з моєю сестрою. Оце так збіг!

— Ой, уколовся, — Марко дістав те, що зарила його мати — дерев’яний хрестик, до якого щось було прикручено ниткою. Я придивилася — це була часточка від полотна. Мого полотна.

— Кинь на землю негайно! — наказала. Марк послухався. Я вирвала молоденький лопушок, який необачно вибився з-під землі, і загорнула в нього хрестик. — Є сірники?

— Є запальничка, — брат дістав із рюкзака.

— Спали це.

— Я її точно вб’ю, — бурмотів під ніс хлопець, виконуючи мій наказ.

— Це вона на мене зробила, до хрестика було прив’язано шматочок картини, яку тобі подарувала, — випалила.

— Що в мене за мати?! — бурмотів