Марія Хіміч - Байстрючка

— Будь ласка, не говори їй нічого! Буде тільки гірше!

— Не обіцяю. Занадто злий.

— Ну будь…

— Приберімо на могилі, — перебив мене брат.

Я не стала сперечатися й узялася виривати бур’яни.

Дочекалася, поки обидві доньки розбіглися по своїх справах. Варварка поїхала в Княже ще з вечора, у п’ятницю, там і переночувала, а Ксенька повернеться сьогодні тільки ввечері. У мене попереду — цілий день, щоб знайти Настуню. Я склала в рюкзак необхідні речі. Усім, хто цікавився, сказала, що йду на свій город на околиці. Тож залишилося сісти на велосипед і поїхати до лісу.

Уже вийшла надвір й занесла ногу, щоб усістися в сідло «України», як мене покликав знайомий голос:

— Мамо?!

Мало не зомліла: це був Валерик. І він мене називав мамою. Хороший початок! Валерик помітив, як змінилося моє обличчя, тому підбіг ближче й вибачився.

— Я можу вас називати тітка Віта чи на ім’я й по батькові, — запропонував він.

— Називай мамою, якщо тобі так подобається, — дозволила й відзначила собі, що Валерик не такий вже й дурник, як бажає здатися.

— Кудись їдете? — поцікавився Валерик.

— На город.

— А де ваша лопата чи сапа?

Я вже говорила, що Валерик не такий уже простачок?

— У мене на городі є маленький сарайчик, там я зберігаю все, що треба для праці, — насправді такий сарайчик був на сусідньому городі, я йому безмежно заздрила, бо мені доводилося перевозити лопати, сапи в руках, хоча влітку ми ховали це причандалля в горах сполотого бур’яну, щоб не носитися зайвий раз.

— Знаєте, мамо, я хотів вас про дещо попросити. Ця справа дуже важлива, — Валерик раптом нахнюпився, і його ще дитячий лоб узявся зовсім дорослими зморшками.

— Кажи, я допоможу (ото вже ця моя щедра на допомогу душа!).

— Мені тато був обмовився, що ви маєте талант чи то дар передбачати, бачити інших людей, те, що з ними буде. Можете допомогти знайти Настуню? Я… Я насправді й пальцем її не торкнувся! Її треба знайти! — Валерик шепотів усе це мені на вухо, щоб не підслухала всевидяча багатоповерхівка.

У цей момент із дверей мого під’їзду вийшла сусідка з першого поверху, тітка Ніна. Вона мило всміхалася.

— Ти на велосипеді? Доганяй! — вирішила рятуватися втечею, бо від тітки Ніни так просто не відчепитися.

Валерик був на велосипеді, як і кожен добропорядний мешканець нашого містечка. Він швидко мене наздогнав.

— То що, ви допоможете мені?

— Так! Якщо чесно, уже сама сьогодні планувала її шукати. Їдьмо у ліс, потім спускаємося до річки. Настя десь там, відчуваю.

— Спасибі, мамо! — Валерик сильніше натиснув на педалі й вирвався вперед. Сорочка на його спині надулася пухирем, і тепер «синочок» здавався ще більшим.

Я посміхнулася й зненацька…

Біля Настуні хтось був. Чоловік до сорока років, огрядний, із сильним запахом поту. Він щось їй говорив… У його руці щось масляно блистить… Пістолет.

Усередині все похололо, і я почала наздоганяти Валерика. Ми мусимо встигнути. Інакше… Інакше на Настуню чекає доля Онуфрія Станіславовича. Він уже був мертвий — я це знала точно.

Коли я прикріплювала шматочок полотна до хрестика, то боляче роздряпала пальця й моя кров капнула на хрестик. Це було не дуже добре, я відмила кров і сподівалася, що все обійдеться. Закопала хрестик у могилу кровного родича Ксеньки — Назара, тож тепер її чекає якщо не смерть, то важка хвороба, про невдачі я вже мовчу.

Задоволена прийшла додому. Мене ніхто не бачив, а Марко повіявся десь із самого ранку. Раптом мене почало пекти зсередини. Я скинула з себе кофтину й схватилася… Я вже не знала, за що мені хапатися! Мені не боліло серце, натомість усе всередині взялося вогнем.

Я все-таки не відмила всю свою кров із хрестика. І його зараз хтось палив. Але хто? Значить, ця людина стежила за мною.

Корчилася кілька хвилин. Нарешті все стихло. Випила заспокійливої настоянки й вирішила полежати півгодини, щоб набратися сил. Не помітила, як заснула.

Мене розбудив Марко. Він із силою шарпонув мене. Я встала й витріщилася на нього.

— Не смій! — кричав він